— А до кого? — відказав я, гидуючи війтовим страхом і скупістю. — Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всі на одній постелі спимо… Він говорить щось?
— Ні, лишень тяжко дихає і стогне, — відказала війтиха, і в її голосі забриніла жіноча скруха. — Молодий ще, а самі лише шкіра й кості… Може, й тифус. Але то нема чого боятися; тифус — від вошей. А я роздягнула його, як мати родила, і весь одяг у братрурі[14] прожарила… Йой, вичухається та й піде. А що робити… Не викинемо у фосу.
Господарі нарешті зрушилися з місця, немов те, що пожалілися переді мною, додало їм відваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухні готувати вечерю.
З ліжка почувся шепіт, я глянув: сухі губи хворого ворушилися, я підійшов і нагнувся над ним.
— У мене не тиф, — почув я тихе. — Не бійтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиї…
Хворий відкинув на подушку голову, заплющив очі. Я приклав руку до його чола — гаряче.
— Піду до Шубертівни, — сказав я. — Вона трохи знається на медицині. Дайте йому пити.
Шубертівна поїла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячіння, щось він говорив або співав із гарячки. Іван прислухався і вловлював слова начебто з якихось віршів чи пісень, з подивом поглядав на вчительку: мова офіцера була не російська. Схоплював окремі фрази: "Ой ви думкі, думкі, серца майго рани… што ви закруцілісь віхрам надо мною… рад би я нє думаць і нє знацца з вамі…"
— Може, він поет? — допитливо глянула на Івана Шубертівна.
— Може… А мова його… чи не білоруська?
— Білоруська… Кого в російській армії тільки немає…
— "Ex ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, нє свая ахвота…" — проривався з горла хворого хриплий спів.
Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби — з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по–білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне.
На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:
— Хто ви?
— Ми вчителі, — відказала Шубертівна. — А лежите в селянській хаті.
— Так, так, — пригадував офіцер. — Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали — тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, — клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!
— Ви знаєте Івана Гнатовича? — спитала Шубертівна.
— Сябр він мій, білорус.
— А ви хто?
— Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.
— Ого! — не стримався Іван. — Таке прізвище!
— Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…
— Ви поет? — насмілився спитати Іван.
— Як сказати… Кожен білорус — поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова — навіть у Господа Бога… — Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. — Зовсім став я ні до чого, — мовив скрушно. — Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по–вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…
Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.
— Не може бути! — вигукнула. — Якуб Колас?! Той самий?
— Напевне, той самий, іншого немає, — відказав поручик, знову зніяковівши. — Чули щось про мене?
— Боже, який світ тісний, — усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. — Я ж про вас читала в нашій газеті "Неділя" ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно!
Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо:
— Хай вам Бог дасть здоров'я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі.
Поручик Мщкевич поволі приходив до здоров'я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій світлиці до пізньої ночі.
Лисуватий, із запалими щоками на широкому добродушному обличчі, з проникливими розумними очима, поручик Мщкевич не приховував утіхи, коли я відчиняв двері й несміливо вітався: мене бентежило усвідомлення, що проводжу вільний час із справжнім поетом, який має навіть свою книжку. Саме поняття "поет" було для мене священним і недосяжним, а цей до того ж — один із перших поетів у своїй забутій Богом Білорусі, будитель народу, як у нас, приміром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не міг приховувати свого захоплення, він це бачив і через те намагався уникати розмов, які стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про білоруську літературу, очі його спалахували, він говорив пристрасно й гаряче про свого вірного друга Янку Купалу, про молодих поетів — Максима Богдановича, автора знаменитої книжки поезій "Вянок", до того ж знавця української культури; про трагічного публіциста Сергія Полуяна, якого столипінські жандарми довели до відчаю, і він наклав на себе руки в Києві, маючи всього дев'ятнадцять років.
Дев'ятнадцять років — стільки, скільки сповнюється оце мені. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про відродження України — для прикладу білорусам, відстояв права білоруської школи, прославив чувашів і якутів, які збудилися до національного життя, а я свій вісімнадцятий рік просидів у сіні на Сакатурі, немов ведмідь у барлозі, й не приклав рук до жодного корисного діла. Ганьба мені… Але чому — ганьба, — втішав себе, — не кожен може, не у всіх однакові здібності… Так, проте сміливим усяк може стати, хто має мужність виховати в собі цю рису.
Я просив поручика розповісти про себе: мені треба було прослідкувати кожен крок у його житті — для прикладу і науки.
А життя у нього починалося подібно до мого. Син лісника. Закінчив учительську семінарію у білоруському містечку Несвіжі, мріяв стати народним учителем. У юному віці почав писати вірші. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, він перший свій вірш опублікував у першій білоруській газеті у Вільні під псевдонімом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вісім видав першу книжку поезій "Песні жальбы". То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелегального з'їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий риск?