— Я просто вигнала старого демона, — відповіла Валансі.
РОЗДІЛ XXXI
Надійшла осінь. Пізній вересень із прохолодними ночами. Вони мусили покинути веранду, але розвели вогонь у великому каміні і сиділи перед ним, сміючись та жартуючи. Двері залишалися відкритими, отож Банджо та Щасливчик приходили і відходили, коли хотіли. Іноді вони поважно сиділи на ведмежій шкурі між Барні та Валансі, інколи крадькома тікали у таємничий холод ночі. Крізь старе кольорове вікно видно було зорі, що жевріли десь біля туманного крайнеба. У повітрі висів безнастанно-упертий наспів сосен. Дрібні озерні хвилі, гнані вітрами, м'яко хлюпали об скелі. Їм не треба було світла, достатньо було вогню, що то розгорявся, висвічуючи їх, то пригасав, ховаючи їх у тіні. Коли здіймався нічний вітер, Барні зачиняв двері, запалював лампу і читав їй вірші — а ще есеї та чудові ледве зрозумілі хроніки старовинних воєн. Барні ніколи не читав романів, присягався, що вони його нудять. Але інколи вона сама їх читала, згорнувшись на шкурі калачиком, час від часу нестримно сміючись. Барні не належав до тих людей, що, почувши чийсь сміх при читанні, ніколи не можуть стриматися від питання: "Що там смішного"?
Жовтень — з чудовою палітрою барв довкола Міставіс, душа Валансі купалася в цих барвах. Вона навіть не могла уявити собі щось настільки прекрасне. Величний барвистий спокій. Сині вітровійні небеса. Сонячне світло, дрімаюче на галявинах країни фей. Довгі мрійні лілові дні, коли вони легко плюскотіли у своєму каное вздовж берегів озера і вгору по річках, забарвлених багряним та золотим. Сонний червоний мисливський місяць[53]. Чаклунські бурі, що зривали з дерев листя і купами накидали його на береги. Летючі тіні хмар. Яка найпишніша, найбагатша земля широкого світу могла зрівнятися з цією?
Листопад — із вражаючим відьмацтвом його змінених дерев. Темно-пурпурові заходи сонця, що палали на туманно-рожевому тлі неба над пагорбами. Милі дні, коли суворі ліси були прекрасними й граціозними, у величному спокої складених рук та заплющених очей, дні, повні тонкого блідого світла, що просіювалось через пізнє безлисте золото ялівцю і мерехтіло серед сірих буків, розсвітлюючи вічнозелені брили моху та омиваючи колонади сосен. Дні з високим небозводом бездоганної туркусової барви. Дні, коли здавалося, що тиха печаль висить над пейзажем і мрійним озером. Але бували також дні дикої темряви великих осінніх бур, а потім сірі вологі вітряні ночі, коли між сосен чути було відьомський сміх, а серед дерев суші — судомні стогони. Та що їм до того? Старий Том міцно поставив дах, а димар добре тягнув.
— Тепло вогню, — книги, — затишок, — захист від штормів, — наші коти на килимі. Промінчику, — сказав Барні, — ти була б щасливішою, якби мала мільйон доларів?
— Ні. Не була б і наполовину такою щасливою. Я б занудьгувала між договорами та облігаціями.
Грудень. Ранні сніги та Оріон. Бліде світло Чумацького Шляху. Це була справжня зима — пишна холодна зоряна зима. Як Валансі завжди ненавиділа зиму! Нудні короткі безподійні дні. Довгі холодні самотні ночі. Кузина Стіклс з її спиною, яку постійно треба було розтирати. Кузина Стіклс і дивні звуки, які вона видає, полощучи горло вранці. Кузина Стіклс, що бідкається через ціну вугілля. Її мати зі своїми пригляданнями, допитами, гнівами. Безконечні застуди та бронхіти — чи страх перед ними. Мазь Редферна і Лілові Пігулки.
Але тепер вона полюбила зиму. Зима в "чагарнику" була гарною — майже нестерпно гарною. Дні чистого блиску. Вечори як чаші повні краси — чистого старовинного зимового вина. Ночі з їх вогнем зірок. Холодні, вишукані зимові світанки. Намерзлі папороті-узори на усіх вікнах Блакитного Замку. Місячне світло на березах у сріблі наледі. Рвані тіні у вітряні вечори — шарпані кручені фантастичні тіні. Велика тиша, сувора і пильна. По-варварському пишні дикі пагорби. Сонце, що несподівано пробивалося крізь сірі хмари над білим Міставіс. Крижано-сірі сутінки, розбурхані сніговіями, коли їх затишна вітальня з домашніми духами у полум'ї каміна та незбагненними котами видавалася ще затишнішою, ніж зазвичай. Кожна година приносила нове одкровення і нове диво.
Барні завів Леді Джейн до стодоли Галасливого Абеля і вчив Валансі ходити на снігоступах, — ту саму Валансі, яка вже мала б лежати з бронхітом. Але в неї навіть застуди не було. Зате пізніше, посеред зими, тяжко занедужав Барні, і Валансі доглядала його, в глибині серця боячись, що це запалення легень. А от всі застуди Валансі, схоже, проминули разом зі старими місяцями. Яке щастя, — вона ж навіть Мазі Редферна не мала. Колись передбачливо купила пляшку в Порті, та Барні гнівно шпурнув ті ліки у бік замерзлого Міставіс.
— Не принось більше сюди тої чортівні, — коротко наказав він. Це було вперше і востаннє, коли він заговорив з нею сердито.
Вони вирушали у довгі подорожі по вишукано-елегантних зимових лісах та срібних джунглях замерзлих дерев — і скрізь знаходили красу.
Часом видавалося, що вони замандрували у казковий світ кришталю та перлів, так біліли й сяяли галявини і озера, і небеса. Повітря було таким свіжим і чистим, що аж наполовину п'янким.
Якось вони захоплено завмерли біля входу у вузьку прогалинку між березами. Кожна вітка і пагін були обсипані снігом. Підлісок уздовж березової смуги виглядав наче мармурові фігурки лісових ельфів. Тіні, відкинуті блідим сонцем, були просвітлено-легкими.
— Ходімо звідси, — сказав Барні, обернувшись. — Не можемо вчинити святотатства, забрівши туди.
Одного вечора вони знайшли на старій галявині замет, що надзвичайно скидався на прекрасний жіночий профіль. Коли підійшли ближче, то схожість зникла — як у легенді про Замок Святого Іоанна. Коли дивилися ззаду, — замет виглядав як безформенна снігова кучугура. Але з правильної відстані і під правильним кутом зору він був таким виразно-досконалим, що, коли вони несподівано побачили, як він виблискує на темному тлі ялин під промінням зимового призахідного сонця, то обоє аж скрикнули від подиву. Низьке благородне чоло, прямий класичний ніс, губи, підборіддя і лінія щоки змодельовані так, немов якась древня богиня позувала скульптору, і груди такої холодної повної чистоти, наче створені самим духом зимового лісу.