— О, це я його змусила. Я попросила його одружитися зі мною, — зі злорадною усмішкою відповіла Валансі.
— Чи в тебе жодної гордості нема? — спитала тітка Веллінгтон.
— Ще й скільки. Я горда з того, що здобула чоловіка сама, власними силами. Тітонька Джорджіана хотіла допомогти мені вийти за Едварда Бека.
— Едвард Бек коштує двадцять тисяч доларів і має найкращий дім звідси аж до Порт-Лоуренса, — зауважив дядько Бенджамін.
— Звучить спокусливо, — глузливо промовила Валансі, — але вартує от стільки, — вона клацнула пальцям, — порівняно з відчуттям руки Барні, яка мене обіймає, і його щокою біля моєї щоки.
— Ох, Досс! — сказала кузина Стіклс. Сестра у других Сара сказала: "Ох, Досс". Тітка Веллінгтон сказала: "Валансі, ти не мусиш бути непристойною".
— А що ж непристойного в бажанні, щоб ваш чоловік вас обіймав? Було б непристойним цього не хотіти.
— Очікувати порядності від неї? — саркастично запитав дядько Джеймс. — Вона проклала цілі століття між собою і порядністю. Постелила собі постіль, — то хай у ній спить!
— Красно дякую, — щиро відповіла Валансі. — Як вам сподобалася роль Торквемади! Що ж, я справді мушу йти. Мамо, можна, я візьму ті три вовняні подушки, які я зробила минулої зими?
— Бери їх — бери все! — відповіла місіс Фредерік.
— Ні, всього не треба, і багато не треба. Я не хочу захаращувати мій Блакитний Замок. Тільки подушки. Я зайду за ними, коли будемо їхати машиною.
Валансі встала і пішла до дверей. Тоді обернулася. Зараз вона жаліла їх ще більше, ніж раніше. Вони не мали Блакитного Замку у бузковій самотності Міставіс.
— Ваше нещастя в тому, що ви замало смієтеся, — сказала вона.
— Досс, люба, — сумно промовила тітонька Джорджіана, — колись ти зрозумієш, що кров густіша, ніж вода.
— Звісно. Але кому потрібна густа вода? — відповіла Валансі. — Ми хочемо, щоб вода була рідкою, іскристою, — кришталево-ясною.
Кузина Стіклс застогнала.
Валансі нікого не запрошувала прийти й подивитися, як вона живе — боялася, що вони справді прийдуть з цікавості. Але сказала:
— Мамо, ти не проти, якщо я забігатиму час від часу?
— Мій дім завжди відкритий для тебе, — відповіла місіс Фредерік з похмурою гідністю.
— Ти не повинна визнавати її, — суворо промовив дядько Джеймс, як тільки двері за Валансі зачинилися.
— Я не можу забути, що я мати, — відповіла місіс Фредерік. — Бідна моя нещасна дівчинка!
— Осмілюся зауважити, що цей шлюб незаконний, — сказав дядько Джеймс тоном розради. — Він, мабуть, із півдюжини разів женився. Але я зробив для неї все, що міг. Амеліє, думаю, ти мене зрозумієш, — голос дядька Джеймса був напрочуд урочистим, — Валансі надалі для мене все одно, що мертва.
— Місіс Барні Снайт, — промовила тітонька Джорджіана, ніби намагаючись спробувати, як це звучатиме.
— Та в нього хмара тих кличок, ані хиби, — зауважив дядько Бенджамін. — Я от думаю, що він наполовину індіанин. Не сумніваюся, що вони живуть у вігвамі.
— Якщо він одружився з нею, назвавшись Снайтом, а потім виявиться, що це не його справжнє ім'я, то шлюб визнають недійсним? — із надією запитала кузина Стіклс.
Дядько Джеймс похитав головою.
— Ні, бо одружується людина, а не ім'я.
— Знаєте, — сказала кузина Гледіс, якій вже стало краще і вона повернулася, хоча не зовсім певно трималася на ногах, — я це все передчувала ще на срібновесільній гостині у Герберта. Я ще тоді помітила. Коли вона захищала Снайта. Пам'ятаєте, правда? Мене наче осінило. Я ще сказала це Девіду, коли повернулася додому.
— Що — що, — тітка Веллінгтон звернула це питання до Всесвіту, — що таке найшло на Валансі? Валансі!
Всесвіт не відповів, на відміну від дядька Джеймса.
— Останнім часом у світі багато говорять про роздвоєння особистості. Я тих новомодних теорій не тримаюся, але, можливо, щось у цьому є? Це б пояснило її незрозумілу поведінку.
— Валансі так любить гриби! — зітхнула тітонька Джорджіана. — Боюся, набере помилково поганок у лісі — та й отруїться.
— Є речі, що гірші за смерть, — заявив дядько Джеймс, бувши впевненим, що він першим у світі до такого додумався.
— Ніщо вже не буде таким, як раніше! — ридала кузина Стіклс.
Тим часом Валансі поспішала курною дорогою до прохолоди Міставіс і до свого бузкового острова, — і зовсім забула про них, а також про те, що поспіх будь-якої миті може її вбити.
РОЗДІЛ XXVIII
Літо проминало. Родина Стірлінгів — за незначним винятком тітоньки Джорджіани, — мовчки згодилася наслідувати приклад дядька Джеймса і вважати Валансі мертвою. Та що ж — Валансі мала дратуючу вампірську звичку вставати з гробу і час від часу вони з Барні гуркотали через Дірвуд до Порту на тому їхньому – брак слів! — автомобілі. Валансі була без капелюшка, зате з сяючими очима. Барні, теж без капелюха, смоктав свою люльку. Але поголився. Ніхто б тепер не побачив його непоголеним, якщо тільки зволив його помічати. Валансі з Барні навіть мали нахабство зайти у крамницю дядька Бенджаміна, щоб купити продукти. Дядько Бенджамін двічі проігнорував їх. Чи ж Валансі не мертва? А Снайта взагалі ніколи не існувало. Але втретє він заявив Барні, що той — негідник і його слід повісити за те, що він зманив нещасну слабу на розум дівчину з її дому і від друзів.
Пряма брова Барні поповзла вгору.
— Я зробив її щасливою, — холодно промовив він, — а зі своїми друзями вона страждала. Отак.
Дядько Бенджамін видивився. Досі йому ніколи не спадало на думку, що жінок слід чи можна "робити щасливими".
— Ах ти — ти щеняку! — сказав він.
— Чому так неоригінально? — дружелюбно сказав Барні. — Щеням мене кожен може назвати. Чому б не придумати що-небудь гідніше Стірлінгів? Окрім того, я не щеня. Я вже пес поважного середнього віку. Тридцять п'ять, як хочете знати.
Дядько Бенджамін вчасно згадав, що Валансі мертва. Він повернувся спиною до Барні.
* * *
Валансі була щасливою — цілком і повністю. Їй здавалося, що вона мешкає у прекрасному домі життя і кожного дня відкриває нову таємничу кімнату. Це був світ, який не мав нічого спільного з тим, що його вона покинула, світ, де немає часу, молодий безсмертною молодістю, де немає ні минулого, ні майбутнього, лише теперішнє. Вона повністю віддалася його чарам.