— Так, додому, — дещо різко промовила місіс Фредерік. — Я сподіваюся, ти не плануєш залишатися тут, — сама з Галасливим Абелем?
— О, ні, я не збираюся тут залишатися, — сказала Валансі. — Звичайно, я залишуся на день чи два, щоб довести будинок до ладу. Але це й усе. Мамо, вибач мені, добре? У мене страшенно багато роботи, — всі ці люди з "чагарника" залишаються на вечерю.
Місіс Фредерік відійшла з почуттям полегші, та й усім Стірлінгам наче камінь спав з серця. Додому вони пішли заспокоєні.
— Коли вона повернеться, ми вдаватимемо, наче нічого не сталося, — вирішив дядько Бенджамін. — Це найкращий вихід. Наче нічого не сталося.
РОЗДІЛ XXV
Увечері другого дня після похорону Галасливий Абель пішов на пиятику. Він був тверезим цілих чотири дні і більше не витримував. Перш, ніж він пішов, Валансі сповістила, що назавтра його покине. Галасливий Абель жалів за нею, — так і сказав. Далека родичка з "чагарника" запропонувала, що вестиме йому господарство, — тепер, коли не треба було доглядати хвору, вона готова була цим зайнятися, — але Абель не мав ілюзій щодо неї.
— Не замінить вона мені вас, моя дівчинко. Ну, я вам украй зобов'язаний. Помогли ви мені в тяжку хвилину, витягли з ями і я цього не забуду. Та й не забуду, що ви зробили для Сіссі. Вважайте мене своїм другом і як треба буде поставити на місце якогось Стірлінга, тільки свисніть. Добре, я пішов промочити горлянку. Господи, але ж я сухий! Не думаю, що вернуся раніше, ніж завтра навечір, то, як ви збираєтеся завтра додому, вже з вами прощаюся.
— Я могла б завтра піти додому, — відповіла Валансі, — але я до Дірвуда не повернуся.
— Не повернетесь…
— Ключ знайдете на цвяху в сараї, — чемно, але рішуче перебила його Валансі. — Собака буде у стодолі, кішка в підвалі. Не забувайте їх нагодувати, доки приїде кузина. Комора повна, сьогодні я спекла хліб і пироги. Прощавайте, містере Ґай. Ви були до мене добрі і я ціную це.
— Дідьчо добре було нам разом, факт, — підтвердив Галасливий Абель. — Ви найліпша маленька штучка на світі і ваш мізинець більше варт, ніж усі Стірлінги вкупі. Ну що ж, прощавайте й удачі вам.
Валансі вийшла в сад. Її ноги ледь тремтіли, але поза тим вона виглядала цілком опанованою. Вона щось сильно стискала в руці. Сад був сповитий чарами теплих і пахучих липневих сутінків. Визирнуло кілька зірок, а вільшанки перегукувались в оксамитній тиші полів. Валансі стояла біля воріт, чекаючи. Чи приїде? Якщо ні…
Він приїхав. Валансі почула Леді Джейн ще далеко в лісі. Дихання її трохи прискорилось. Ближче, — ближче, — вже видно Леді Джейн, — з'їхала з путівця, — ближче, — ближче, — він вийшов з машини і, спершись на хвіртку, глянув на неї.
— Повертаєтесь додому, міс Стірлінг?
— Я ще не знаю, — відповіла Валансі. Її розум був напружений, вона нітрішки не вагалася, але момент був вирішальним.
— Я надумав заїхати і запитати, чи міг би я щось для вас зробити, — сказав Барні.
Валансі одразу ж взяла бика за роги.
— Так, є щось таке, що ви можете для мене зробити, — сказала вона виразно і чітко. — Одружитесь зі мною?
Якусь мить Барні мовчав. На його обличчі не було жодного виразу. Потім він дивно засміявся.
— Я так і знав, що удача чекає мене одразу ж за рогом. Всі прикмети на це вказували.
— Почекайте, — Валансі звела руку. — Я не жартую, але хай я переведу подих. Звісно, я зі своїм вихованням чудово розумію, що "леді" такого не роблять.
— Але чому, чому?
— З двох причин. — Валансі все ще трохи задихалася, але дивилася Барні просто в очі, всі мертві Стірлінги переверталися у своїх гробах, а живі ніяк не реагували лише тому, що не знали, як Валансі пропонує законний шлюб тому горезвісному Барні Снайту. — Перша причина — це те, що… — Валансі намагалася сказати: "Кохаю вас", але не змогла. Вона сховалася за вдавану легковажність. — Я шалено вами захоплена. А друга причина — от.
Вона подала йому лист доктора Трента.
Барні відкрив його з виглядом людини, вдячної долі за те, що врешті може зробити якусь сенсовну річ. Читав — і його обличчя змінювалося. Він зрозумів, можливо, навіть більше, аніж цього хотіла б Валансі.
— Ви певні, що нічого не можна зробити?
Валансі збагнула його питання.
— Так. Ви ж знаєте репутацію доктора Трента як спеціаліста серцевих недуг. Мені зосталося недовго — кілька місяців, може, кілька тижнів. Але я б хотіла їх прожити. До Дірвуда я не повернуся, ви ж знаєте, як я там жила. І, — цього разу вона зуміла, — я вас кохаю. Я хотіла б провести з вами залишок мого життя. Це все.
Барні стис руки на хвіртці і задумливо глянув на білу зухвалу зірочку, яка підморгувала їм з-над димаря кухні Галасливого Абеля.
— Ви ж нічого про мене не знаєте. Можливо, я — вбивця.
— Ні, не знаю. Ви могли бути жахливим. Всі чутки про вас могли бути правдивими. Але мені це байдуже.
— Вам справді так на мені залежить, Валансі? — недовірливо запитав Барні, перевівши погляд із зірки на її очі, — її дивні загадкові очі.
— Так, дуже, — упівголоса відповіла Валансі. Вона тремтіла — це вперше він назвав її ім'я. Це було солодшим, ніж ласки будь-кого іншого, — просто чути, як він вимовляє її ім'я.
— Якщо ми маємо побратися, — раптом невимушено сказав Барні, — то мусимо спершу з'ясувати певні речі.
— З'ясуємо, — згодилася Валансі.
— Є речі, які я волів би приховати, — холоднокровно промовив Барні. — Ви не питатимете мене про них.
— Не буду, — запевнила Валансі.
— І ніколи не переглядатимете моєї пошти.
— Ніколи.
— Ми ніколи не прикидатимемось одне перед одним.
— Нізащо, — підтвердила Валансі. — Вам навіть не доведеться вдавати, що я вам подобаюся. Я знаю, що ви зі мною одружуєтесь виключно з жалю.
— І ми ніколи не будемо обманювати одне одного, — ні у великих справах, ні у дрібницях.
— Особливо у дрібницях, — погодилася Валансі.
— А жити будемо на моєму острові. Я не хочу жити деінде.
— Почасти тому я хочу за вас вийти, — сказала Валансі.
Барні глянув на неї.
— Знаєш, я думаю, що це правда. Що ж, тоді поберемося.
— Спасибі, — сказала Валансі, раптом зніяковівши. Здається, їй було б менш соромно, якби він їй відмовив.
— Мабуть, я не вправі ставити умови. А все ж одну поставлю. Ти ніколи не згадаєш про моє серце чи можливість моєї раптової смерті. Ніколи не умовлятимеш мене бути обережною. Забудеш, — зовсім забудеш, що я не зовсім здорова. Я написала лист до матері, — от він, — віддаю його тобі. Там я все пояснила. Якщо я раптово помру, — ймовірно, так воно й буде…