Валансі навряд чи помічала всі ці блюзнірства. Вся її увага була поглинута думкою про бідну, нещасну, всіма покинуту маленьку Сіссі Ґай, хвору і безпомічну в тому жалюгідному старому домі при дорозі на Міставіс, без жодної живої душі, які б їй допомогла чи її потішила. І це ж у начебто християнській спільноті року з ласки Божої тисяча дев'ятсот якомусь!
— То ви сказали, що Сіссі там зараз лежить сама-одна і нікого коло неї немає, нікого?
— Та нє, вона потроха ходить і зупи собі зварить, як схоче. Але робити багато не може. Ой, лисий дідь…даруйте, міс, тяжко чоловіку гарувати цілий день, а потім приходиш додому змучений, голоден і мусиш сам собі шось партолити, шоб з'їсти. Аж часом жалую, що я викопав ту стару Рейчел Едвардс.
Абель вельми мальовничо описав Рейчел.
— Лице таке має, якби зо сто тіл перемінила. Понура, як кислиця. Кажете, що то вже натура така? Натура нич до того не має! Така гнила, що слимака не зловить. А бруднуля! Дідь…даруйте, міс, яка бруднуля. Звісно, кожен мусить з'їсти свій пуд, заким помре[37], але ж вона вже всі межі перейшла! Хочете знати, що та мадама зробила? Варить якусь гарбузову мармоляду і кладе баньки на стіл. А тут псиско став на стіл і запхав лапу до баньки. То що вона робить? Пса за лапу і стягає ту мармоляду назад в баньку. А потому накриває баньку і несе до комірки. Я відкриваю двері і як гукну: "Марш!" Мадама в ноги, а я ще як шпурну за нею тими баньками, двома нараз. Думав, здохну зі сміху, коли побачив, як вона жене, а баньки летять за нею. Всюди розголосила, що я ошалів, то вже тепер нікого не найду, ні так, ні за гроші.
— Але ж Сіссі мусить мати когось, хто б її доглянув, — наполягала Валансі, яку саме це хвилювало. Їй було байдуже, чи готує хтось їсти для Галасливого Абеля. Але серце їй стискалося на саму думку про Сесілію Ґай.
— Та троха має. Барні Снайт завжди забігає, як їде коло нас, і робить, що їй треба. Приносить їй помаранчі, квіти, ще там всяке. Хоч один правдивий християнин. А ті фарисеї з Сент-Ендрю, як його бачать, то на другий бік вулиці переходять. Їхні пси скорше будуть на небі, ніж вони. А той їхній священник, якби його кіт вилизав.
— Але ж є багато добрих людей і в приході Сент-Ендрю, і в Сент-Джорджі. Вони б охоче допомогли Сіссі, якби ви інакше поводилися, — суворо промовила Валансі. — Вони вас бояться.
— Бо я такий старий сумний пес? Таж я не кусаюся, нікого ще не покусав, скільки живу. А як щось часом скажу не таке, то воно ж не болить. Я нікого не прошу. Не хочу, щоб хтось до мене пхався, мені тільки господиня й потрібна. Якби я так поголився і ходив до церкви щонеділі, то мав би стільки господинь, скільки б хотів. Я б тоді був респектабельним. Але що толку йти до церкви, як все визначено наперед? От скажіть, міс.
— Все? — спитала Валансі.
— А так. Нич не зміниш. Якби то я міг. Я не хочу навічно ні до неба, ні до пекла. Хочу, щоб чоловік міг то перемішати, як йому добре.
— А в нашому світі хіба інакше? — задумливо спитала Валансі, але так, наче її думки були зайняті чимось іншим, — не теологією.
— А ні, — гримнув Абель, зі всіх сил ударивши по якомусь впертому цвяху. — Тут забагато пекла, занадто багато пекла. Отому я й напиваюся так часто. Це дає троха свободи, від себе, ну так, Господи, від приречення. Колись пробували?
— Ні, в мене інший спосіб на свободу, — неуважно відповіла Валансі. — Але я далі про Сіссі. Вона мусить мати когось біля себе.
— Та що ви все Сіс та й Сіс? Досі ви якось нею не переймалися, навіть не прийшли її побачити. А вона вас дуже любила.
— Я повинна була прийти, — згодилася Валансі. — Але що ж, це тяжко пояснити. Головне — ви мусите мати господиню.
— Та де я її візьму? Я б платив порядні гроші порядній жінці. Чей не думаєте, що я люблю старих відьом?
— А я підійду? — спитала Валансі.
РОЗДІЛ XV
— Зберігаймо спокій, — повторював дядько Бенджамін. — Зберігаймо цілковитий спокій.
— Спокій! — місіс Фредерік заламала руки. — Як я можу бути спокійною — як можна бути спокійною після такої ганьби?
— Ну а якої біди ти її відпустила? — спитав дядько Джеймс.
— Я її відпустила! Джеймсе, а як я могла її стримати? Схоже вона зібрала валізу з речами і відправила її до Галасливого Абеля, як він повертався додому по вечері, а ми з Крістін ще були в кухні. А потім Досс сама зійшла вниз із маленькою торбинкою, вбрана у зелений саржевий костюм. Я відразу ж почула щось лихе! Я вам навіть сказати не можу, але я вже наперед знала, що Досс збирається утнути щось жахливе.
— Жаль, що в тебе не було такого передчуття раніше, — сухо відповів дядько Джеймс.
— Я кажу: " Досс, ти куди?" А вона: "Я йду шукати свій Блакитний Замок".
— Чи це переконало б Марча, що в неї помутився розум? — вставив дядько Джеймс.
— Я їй: "Валансі, що ти кажеш?" А вона: "Я йду вести дім у Галасливого Абеля і доглядати Сіссі. Він мені платитиме тридцять доларів місячно". Не знаю, як я трупом не впала!
— Ти не могла дозволити їй піти, не треба було випускати її з дому, — сказав дядько Джеймс. — Треба було зачинити двері чи що.
— Вона стояла між мною і вхідними дверима. Не можете уявити, яка вона була рішуча! Тверда, як скеля. Оце найдивніше. Досі вона була така добра і слухняна, а зараз її хоч тримай, хоч в'яжи! Я сказала все, що лиш могла придумати, щоб вона отямилася, питала її, чи вона зовсім не переймається своєю репутацією. Я їй якнайповажніше казала: "Досс, коли репутація жінки заплямована, то її вже не очистиш. Ти себе навіки скомпрометуєш, коли підеш до Галасливого Абеля доглядати за тією пропащою Сіс Ґай". А вона: "Я не вірю, щоб Сіс була пропащою, але мені це байдуже". Отак достеменно і сказала: "Мені це байдуже".
— Вона зовсім втратила почуття пристойності! — вибухнув дядько Бенджамін.
— Вона сказала: "Сіссі Ґай помирає, і це сором та ганьба, що християнська громада нічого не робить для вмирущої. Хай що вона скоїла, то все ж вона людське створіння".
— Ну, коли так, то що ж, вона частково права, — промовив дядько Джеймс з такою міною, наче зробив велике відкриття.
— Я кажу, Досс, чи ж ти зовсім не рахуєшся з тим, що люди скажуть? Вона відповіла: "Все своє життя я тільки з цим і рахувалася. Відтепер я рахуватимуся лише з реальністю. А що там хто каже, то воно мені десь". Десь!