— Менше на трудодні одержить.
Це Панька не влаштовувало, бо Микола на трудодні не одержує. Панько помовчав.
— Мамо, — сказав він знову через хвилину. — А як для нього трудодні не мають значення?
— Для кого? — не зрозуміла мати, яка вже забула про попереднє запитання сина.
— Та для того ж колгоспника, що погано працює.
— А-а… Ну, що ж, знімуть з роботи, коли він на штатній посаді.
Це теж не підходило до Кваші. Панько ще помовчав, думаючи.
— А як для нього і це не має значення?
— Для кого? — спитала мати, зайнята своїми думками.
— Та я ж про кого питаю? — розсердився Панько. — Про того колгоспника.
— Про якого? — повернулася до нього мати.
— От про якого, про якого! Про того, що не хоче працювати.
— А-а… На правління викличуть…
— А як він все одно не буде працювати?
— Виженуть з колгоспу. Що ж з ним робити? Нам ледарів не треба.
Це було якраз саме те, що потрібно було Панькові. Правильно! Миколу треба вигнати з піонерорганізації.
В двері хтось постукав.
— Заходьте, — обізвалася мати.
Ввійшов Гриць і, привітавшись, сказав до Панька:
— Щоб через чверть години був у школі!
— Чого? — стурбувався хлопець.
— Треба, — коротко кинув Гриць і вийшов з хати.
"За шибку і за хом’яченят!"— подумав Панько і кинувся навздогін за Грицем.
— Грицьку! — гукнув він. — Навіщо мене викликають?
Та той тільки махнув рукою і, нічого не відповівши, зник за ворітьми.
Мати стурбувалася негайним запрошенням Панька до школи та ще в такий незвичайний час.
— Чого ж тебе викликають? — спитала вона сина. Панько почервонів, згадавши розбиту шибку, і невпевнено промовив:
— Та, мабуть… як… члена комісії…
Мати недовірливо подивилася на хлопця, і той зовсім зніяковів.
— Якої комісії?
— Та якої? По ставку… — відповів Панько похмуро.
— Мабуть, уже чогось накоїв? Член комісії…— підозріло промовила мати. — Кажи, що таке?
Панько мовчав.
— Ти скажеш чи ні? — підступила мати на крок до хлопця. Панько стояв, упершись очима в долівку, і це переконало матір, що викликають його неспроста.
— Що сталося? — не на жарт переполошилася жінка.
— Та то не я, то кіт, — глухо промовив Панько.
— Який кіт? Що кіт? Кажи мені толком!
Панько змушений був розповісти все про розбиту шибку і про хом’яченят.
— От дурненький! — несподівано ласкавим голосом промовила мати, — Чого ж ти так турбуєшся? Розкажи усе по правді, і тобі нічого не буде. Хіба ж ти навмисне це зробив?
Панько враз засяяв. Справді, він же не навмисне. Розкаже все, як було. Степан Юрійович зрозуміє… Він схопив кашкета.
— Я побіжу!
— Біжи та гляди, правду кажи! Не вчись брехати!.. Член комісії…— з докором, але без серця сказала мати, зачиняючи за ним двері.
Сонце вже сідало, коли Панько прийшов до школи. З відчиненого вікна директорового кабінету чутно було гомін, і Панько попростував туди.
— Ага, от і Чоломбитько! — сказав Степан Юрійович, побачивши Панька. — Заходь!
В кабінеті зібралася вся рада піонерської дружини, члени комсомольського бюро, вожаті, кілька викладачів. На чільному місці— сидів сам директор школи.
Панько набрав повні груди повітря, оглянув усіх і рішуче сказав:
— Я хотів провітрити кімнату. Я не думав, що кіт влізе в кватирку.
Всі раптом замовкли і здивовано дивились на хлопця.
— Я не винен, — продовжував Панько. — То кіт.
— Що? Що? — зацікавився Аркадій Іванович.
— Хоч би й не викликали мене, я сам би сказав. Завтра сказав би.
— Хто винен? Про якого кота ти говориш? — спитав директор школи.
Панько розповів більш докладно про все, що сталося в піонерській кімнаті і ще раз запевнив, що сам прийшов би, хоч би його й не викликали. В кімнаті знявся сміх.
— Тебе викликали на нараду як активіста, — сказав Степан Юрійович, усміхнувшись. — Шкода хом’яченят, але зараз мова йтиме про інше. Сідай, поговоримо про справи на будівництві ставка.
Панько полегшено зітхнув.
Степан Юрійович почав з того, що ентузіазм школярів спадає. Майданчик на будівництві малий, а піонерів і комсомольців багато. Вони один одному заважають. Також має значення і те, що за три дні греблі не насипеш, а діти, коли кінця роботи не бачать, втрачають інтерес до справи.
— Що ж робити? Як підняти інтерес до праці? — спитав Степан Юрійович і запропонував: — По-перше, перевести роботу на дві зміни, по-друге, влаштувати на греблі щось подібне до піонерського табору. Одна зміна працюватиме, а друга в цей час розважатиметься. Організувати ігри, художню самодіяльність, видавати щодня стінну газету.
— Правильно! — загули збори.
Посипалися пропозиції:
— Футбол!
— Неодмінно футбол!
— І волейбол!
— А скраклі?
— І скраклі!
— Та хіба тільки ігри! — виступила Аргунь. — Давайте зберемо гербарій всіх рослин, що ростуть зараз на ставку. Потім через рік або два ми зберемо новий гербарій і побачимо, як змінилася рослинність від того, що змінилися умови.
— Розумно! — коротко кинув Аркадій Іванович.
— І знаєте, що ще? — продовжувала Аргунь. — Колії б Корній Корнійович дав нам околоту або хоч соломи, ми могли наплести матів, щоб можна було організувати під час перерви годину відпочинку.
— Теж хороша думка, — похвалив дівчинку Степан Юрійович. Я сьогодні ж поговорю з головою колгоспу і домовлюсь про солому.
Панько розповів про свою розмову з Квашею і запропонував виключити його з піонерської організації, а в першому номері стінгазети дати замітку під заголовком: "Дезертир Микола Кваша".
— А млина він не зробить і точила не зробить, — закінчив Панько свій виступ.
Аркадій Іванович враз пожвавішав.
— Дозвольте мені,— сказав він. — Не знаю, як про виключення КвашІ з організації, я не піонер, — усміхнувся педагог, — цих справ не вирішую… А от щодо млина і механізованого точила, а може, і динамомашини… то це ідея! Ми можемо зробити механізоване точило. Лопати ж треба гострити? А може, й динамомашину сконструювати? А чому ж? Зробимо.
— Зробимо! — гукнуло кілька голосів.
— Нехай тоді Микола потанцює! — зрадів Панько. — Ми зробимо, а він ні. Та ще й з загону виженемо!
Але Степан Юрійович заперечив.
— Квашу, — сказав він, — треба виховувати. Ти завтра піди до нього і умов його повернутися на будівництво. Скажи йому, що млинка він може робити на греблі разом з усіма.