— Ні! — коротко відрубала Крістіна.
— Ну що ж! Сьогодні я вам продемонструю, що вас чекає, якщо ви й надалі триматиметеся за своє безглузде "ні". Видовище надзвичайно ефектне. Решту домалює ваша власна уява.
Цього дня штурмбанфюрер "Червоної капели" повіз Крістіну Бергер з гестапівської в’язниці "Алекс" до каторжної катівні на Плетцензеє. Саме там він сподівався вразити ув’язнену якимось страхітливим видовиськом.
Тюремна машина проїхала у двір і зупинилася біля цегельного приземкуватого будинку, що застиг одразу за глухими, кутими ворітьми, перед головною похмурою спорудою Плетцензеє.
— Прошу, — сказав Йон Патціг з люб’язністю людожера. — Колись у цьому приміщенні був добре устаткований спортивний зал для фізичних вправ тюремних охоронців. Тепер — місце страти особливо небезпечних державних зрадників. Теж пречудово устатковане. Зараз самі переконаєтеся.
Вони увійшли до приміщення. Простору залу перетинала суцільна чорна завіса. Перед завісою-стояв великий, лискучий від полірування стіл, за ним — три стільці.
— За цим столом, — пояснив Патціг, — прокурор востаннє зачитує вирок. Перед безпосереднім виконанням. Вирок виконується ось тут, — він відсмикнув штору. — Прошу полюбуватися! Адже вам неодмінно доведеться відвідати цей заклад удруге, якщо ви й надалі демонструватимете свою дитячу впертість.
До стелі була прикута довга залізнична рейка. До неї приварені вісім міцних гаків, на які у м’ясних лавках підвішують забитих тварин. Кожен гак зависав над заштореною чорним кабінкою.
— Тут страчують чоловіків, — блазнював Патціг. — Фюрер наказав піддавати державних зрадників чоловічої статі виключно ганебній страті — через повішення. А оцей пристрій, — він тицьнув пальцем у невиразно знайому, видовжену вгору споруду, — привілей жінок.
Крістіна мимоволі сахнулася.
Патціг це помітив і не забарився "посилити враження".
— Рейхсмаршал Герман Герінг, враховуючи підвищену емоційність жінок, спеціально для них запровадив середньовічний спосіб страти — рубати голови сокирою ката. Та от біда: зразки сокир по музеях збереглися, але фахово вправних катів нема. Траплялися прикрі випадки. Коли точно по шийці не влучали… Довелося спорудити гільйотину. Механізм працює відмінно.
— Навіщо ви мені про це оповідаєте? — глухо запитала Крістіна.
— Як то навіщо? Я вам пояснював. Ну що, даєте згоду на співпрацю з нами?
— Я згодна, — прошепотіла вона.
Патціг переможно усміхнувся:
— Не мав сумніву, що ви розумна жінка.
— Я хочу піти звідси…
Вони вийшли на повітря й попрямували до тюремної машини.
Крістіна не могла б обрати більш вдалий момент, щоб удати себе зламаною і зголоситися на пропозицію гестапівця.
Річ у тім, що наступного дня Йон Патціг відбував у Ландсберг на стаціонарне лікування. Проте він палко жадав особисто завершити справу чергової "піаністки". Під час його відсутності зондеркоманду очолить Паннвіц, любитель привласнювати чужі лаври. Тепер — порядок! Йон Патціг сподівався ще повернутися. Він і гадки не мав, що невдовзі сконає в страшних муках на шпитальному ліжку. Крістіна Бергер теж не знала, що більше ніколи не побачить цього схожого на мерця ката. Якби вона того дня зволікала, їй би довелося починати "гру" з іншим. Від початку. І невідомо, який спосіб "переконання" обрав би той, інший…
Цілу добу Крістіну Бергер ніхто не тривожив. На допити не викликали. Вона ретельно обмірковувала своє безнадійне становище. Безнадійне для неї особисто, але не для справи. Адже будь-яка дезинформація, коли відомо, що це саме дезинформація, теж є джерелом своєрідної інформації. З неї теж можна мати в розвідувальній роботі чимало користі. Правда, це пов’язано з величезною додатковою роботою. Готуючи "дезу", ворог змушений давати й справжні відомості. Тому кожне окреме повідомлення з "дези" необхідно перевірити, щоб відсіяти брехню від точних відомостей. І сама брехня теж важить, оскільки окреслює напрямок, в якому ворог намагається ввести супротивника в оману. Але все це — її особисті припущення. Як насправді поводяться з "дезою", звідки ж Крістіні знати достеменно? Такого специфічного досвіду вона не набрала. Для цього слід працювати у зовсім іншій розвідувальній сфері. Головне вона здійснила — Центр попереджено…
Потім її перевезли до садиби Шеєрів, перетвореної на справжню в’язницю, хоч і не позбавленої звичного хатнього комфорту. Заборонялося: будь із ким спілкуватися, навіть з фрау Шеєр; пересуватися по дому без варти; перебувати на повітрі, у садку, більше години; виходити на вулицю (виняток — Барбара); покидати "свій" поверх і свою кімнату без окремого дозволу. Користуватися бібліотекою, на щастя, їй не заборонили. Крістіна багато читала. Почала з повного зібрання пригодницького письменника Карла Мея, німецького послідовника Фенімора Купера та Майна Ріда. Чому фашисти не спалили твори Мея? Адже він, як і його попередники, оспівував чесноти і шляхетність американських "унтерменшів", індіанців, яких ще перші колонізатори вважали "недолюдками"… Крістіна читала, і це допомагало їй зберігати душевну рівновагу.
Вікна в двох кімнатах — у спальні Крістіни і тій, де містився радіопередавач, — загратували. В обох поставили нові, міцні двері з надійним засувом. У спальні Крістіни двері були з вічком, як у камері. У коридорі під дверима завжди чатував вартовий.
Вранці її відводили до кімнати з рацією. Там під загратованим вікном, навпроти дверей, розташовувався есесівський радист з контрольним короткохвильовим радіопередавачем. Другий стіл, ліворуч від входу, був призначений для Крістіни. Третій — найдовший — стояв попід стіною праворуч. За ним обідали. Куховарила для них Барбара.
У кімнаті постійно перебував ще й третій — вартовий, якому випадало супроводжувати її. Поводилися вони різно. Один замикав двері на ключ, який клав до кишені. Другий залишав його в замковій шпарині, а сам приставляв до дверей стільця й сідав на нього, поклавши автомат на коліна.
Дні минали за днями, одноманітні, тягучі й тому виснажливі. їхній ізольований мікросвіт поволі набрав усталених норм свого сірого життя. Тому кожна, хай найменша подія давала хоч якусь поживу для думок.