Лотту Крауз тихенько арештували і в єдино надійний спосіб хутенько спорядили на той світ, до її улюблених примар.
Патціга не чіпали. Він збагнув: хоч як це парадоксально, смертельна хвороба врятувала йому життя.
До того ж, на відміну од втаємниченої в державний секрет ворожки, він — "нічого не знав".
Хоч це й дивно, але знання про власну невиліковну хворобу активізувало приреченого кримінального радника, загострило його професійну думку, надало службового натхнення й снаги. З’явилася жадібна пристрасть — штовхати людей в холодні обійми смерті. Ніби постала перед ним "життєва" мета — якомога більше вбити. І кого? Людей, котрі могли б ще довго-довго жити…
А кожний затриманий ворог "третього рейху"— це майже завжди черговий смертний вирок.
І тоді — страта, на якій Патціг неодмінно присутній за своїми службовими обов’язками.
Патціг з дивовижною енергією, як на його напівздохле тіло, заходився виловлювати "хаусгрілле" і пов’язаних з ними людей, що наперед підлягали страті, — від кулі, у зашморзі, під ножем гільйотини. Кожному — своє! Він невтомно розшукував тих, для кого навіть запроторений до концтабору могло вважатися порятунком. Усюди, де пеленгатори засікали "музичні шкатулки", він відряджав на полювання смерть — у Брюссель і Амстердам, у Париж і Ліон, у Гамбург і Марсель, у Берлін і Мюнхен.
Зрозуміло, його влаштовували тільки смертні вироки. Інакше виникали неподобства. Наприклад, коли Еріці фон Брокдорф, графині Брокдорф[9], на суді виголосили строк покарання (подумати тільки — лише строк!), вона зухвало вигукнула на всю залу суду:
— Ха, цей ваш строк я відбуду одною своєю половинкою!
Неподобство!
Присутні реготали. Ідіоти одразу не второпали, який зміст вона вклала у свої "веселі" слова. Строк їй вділили чималий, а вона — лише половинкою… Тобто швидко, не втомиться… Що це, як не вирок фашизму? Як не вирок владі нацистів? Вона передрікала швидку загибель "третього рейху"…
Він із задоволенням пригадав:
"Смерть виключає такі безчинні й зловмисні вихватки. Смерть — це поважно. А то маєш — "половинкою"… Хвала фюрерові, він виправив "судову помилку" і скасував вирок. Хайль Гітлер! Голівка чарівної, молодої, здорової Еріки фон унд цу Брокдорф покотилася від ножа гільйотини".
Скільки ж їх уже було всіх, отих осоружних "цвіркунів"?
"Джерело П’єр…" "Джерело Коллет…" "Джерело Хозе…" "Джерело Альта…" "Джерело Хоро…" "Джерело Нінета…" "Джерело Арієць…"
Скільки ж їх було? Точні відомості — в архівах.
Коли фюрер уперше дізнався про таємні передавачі, що водночас із початком походу на більшовиків "зацвірінькали" по всіх усюдах окупованої Європи, він спочатку не приділив їм потрібної уваги. На нараді в альпійському "Адлерсхорсті" — "Орлиному гніздовищі" фюрер самовпевнено сказав:
— Сталіну вже ніщо не допоможе! Росія невдовзі припинить своє існування. Скоро нікому буде слухати зашифровані радіограми. їх заглушать звуки фанфар, які проголосять світові нашу перемогу. Так, тільки так! Обіцяю цього ж року поставити Росію на коліна.
Гіммлер теж повівся як викінчений професійний невіглас. Він видав сміховинний, із точки зору кримінального радника, наказ:
— Протягом місяця з "піаністами" мусите покінчити! Інакше…
Патціг ніби покірно похилив голову, щоб сховати глузливі очі.
— Інакше ви і вся команда потрапите до концентраційного табору. Так наказав фюрер. Передайте його слова своїм підлеглим.
Протягом місяця… Смішно!
Хіба строки розшуку "цвіркунів" залежать від невсипущих зусиль зондеркоманди? їх виявляють поступово: крок за кроком. Лише тоді, коли починають награвати "музичні шкатулки". Якщо замовкають, шукати марно. Між кожним кроком пролягає тривала перерва в часі.
Найбільшим успіхом було викриття величезної, широко розгалуженої підпільної групи, яку очолювали Харро Шульце-Бойзен та Арвід Харнак. Особливе обурення викликало те, що всі вони виявилися німцями, подекуди — з дуже родовитих і багатих сімей.
Члени організації проникли всюди — в "Оберкомандо дер вермахт" і люфтвафе, в міністерства пропаганди та закордонних справ, в організацію Тодта і навіть до "Функ-абверу", що пеленгує підпільних "цвіркунів"… Ось чому їх так довго шукали й не могли знайти! Буквально вислизали з рук…
Лише відомство Гіммлера виявилося "чистим".
Кейтель, Герінг, фон Ріббентроп, Геббельс і Канаріс спливали жалюгідним потом від жаху, коли фюрер залютував. Тільки Генріх-Птахолов Другий почував себе тріумфатором.
Суд був щедрий на смертні вироки! Перші голови полетіли на минуле різдво. Зараз квітень, а страти тривають досі…
Здавалось, усі закутки Берліна прочистили.
Нараз заграла нова "музична шкатулка".
"Джерело Пенелопа…"
Тривалий час зондерфюрер, мов павук, мережив ефір пеленгаторами і вже готувався накинути свою ловецьку сіть, коли безглуздий випадок зіпсував усю справу. Втрутився агент Мюллера пан Гейліген — уже впокоєний, хвала господу! — тут же нагодився штандартенфюрер Хейніш зі своєю есесівською ватагою. І що маємо? Двох мерців. Усі нитки обірвано.
Чи надовго? Йон Патціг не мав сумніву, що невдовзі хтось "зацвірінькає". Так і сталося! Правда, передавач працює безсистемно, зрідка, подає дуже короткі шифровки. Ключа до них нема. До того ж "цвіркун" подав голос із району, густо помережаного лініями комунікацій, і вмовк.
Треба чекати.
І слухати ефір.
Щоб із кожним виходом вужчало оточене пеленгаторами коло.
Отак потихеньку й непомітно затягнеться зашморг ще на чиїйсь шийці.
Розділ п’ятнадцятий
БАРОН З КАВКАЗУ
Здавалося б, це був незначний поштовх — "шукати джерело у відомстві Тодта". Але думки одразу сконцентрувалися у потрібному напрямку, що й спонукало Віллі Майєра згадати давно забутого шкільного товариша Гельмута Фогта, який після закінчення школи оволодів фахом інженера-будівельника.
Де він зараз? Що з ним? Яке займає становище?
Що, власне, пам’ятав про нього Майєр? В уяві забовванів жвавий і меткий товстунець у коротких шкіряних штанцях, що туго обтягали надміру опуклі, як для хлопця, литки. Повільний у рухах, вайлуватий, чомусь із завжди масними і товстими, мов сосиски, губами, він серед однокашників зажив стійкої репутації ненажери, що, у свою чергу, стало предметом традиційних кпинів. Цікаво: Гельмут не ображався. Справді-бо, ніколи не ставився байдуже до кулінарних принад. У загонах гіглерюгенду охоче брав на себе обов’язки куховара. Проте сліди його Віллі Майєр загубив ще до початку польської кампанії — тоді розметало їх по всьому світу.