— Все?
— Ні, окремо — зібрані Нікою відомості про зв’язок "Цепеліна" з різними "кавказькими комітетами" і "козачу" агентурно-диверсійну школу "Отаман". У ній верховодить Шкуро. Пощастило гаду накивати п’ятами з Кавказу…
— Ще?
— Із зібраними відомостями — це вже все.
— Провал Меркурія. Що ви знаєте про це? Як він стався?
— Меркурій? Хто він?
— Людина, з якою ви бачилися під час зустрічі в Берліні.
— Ах, то ви про Астаф’єва?
— Ого! Вам навіть його прізвище відоме… Оповідайте!
Короткими, стислими реченнями службового рапорту — тільки факти — вона доповіла, що знала.
Коли закінчила, Марков запитав:
— Уточнюю: зрадника ліквідовано за вашим наказом?
— Так, я дала такий наказ. Саме наказ! Ви не схвалюєте?
— Ну що ви, Крістіно! — аж хитнув головою Марков. — Навпаки! Ви діяли правильно, рішуче, сміливо, доцільно. Про "Блакитну лінію" у вас нічого?
— На жаль, нічого, — спохмурніла Крістіна, незручно було їй це визнавати після всього, що почула. — Ніяк не намацаємо, — додала, подумки картаючи себе.
— Розумію — важко і складно. Втім, необхідно наполегливо шукати.
— Я виконаю завдання, — твердо, мов виголосила присягу, мовила Крістіна. — Так і доповідайте у Москві: будь-що виконаю!
— Так і доповім… Товариш Калина, — цим прізвищем її Кості, її Костика, Марков підкреслив офіційність розмови, — порадив шукати можливе джерело інформації серед працівників організації Тодта, яка провадить будівельні роботи по спорудженню всіх оборонних ліній та валів. Важливі будь-які подробиці. Товариш Калина так і сказав: "У загальній картині багато важить кожен фрагмент".
— Але мені потрібен постійний зв’язок, щоб інформація не залежувалася. Як трапилося оце зараз.
— Для чого ж я тут? — усміхнувся Марков. — Віднині ви будете діяти, незалежно ні від кого. Матимете власну рацію. У вашому районі, порівняно недалеко, є великий фірмовий магазин Юліуса Ріхтера.
— Знаю. Овочевий.
— Так. Там працює чоловік дуже похилого віку. Дивом вцілів після погрому Компартії Німеччини. Тельманівець. Змінив прізвище і перебрався з Гамбурга в Берлін. Нині звуть його Андреас Зейфрід. Ваш пароль — запитання: "Чи продаєте картоплю у кошиках?" Пароль-відповідь: "Ні, продаж у нас — на вагу. У кошиках — тільки з доставкою додому". Після цього ви матимете рацію. З доставкою додому.
— Нарешті! Ну, тепер…
— Стривайте, Крістіно. Нам необхідно зараз же вирішити ще одне нагальне питання — останнє з усього, з чим я приїхав. Як ви гадаєте, чи варто повідомити фрау Шеєр, що син її живий і перебуває в полоні? Ми розробили варіант, як це зробити. Проте остаточне рішення покладено виключно на ваш розсуд.
Крістіна замислилась. Зважувала всі "за" і всі "проти", вартість переваг і тягар нової "таємниці".
— Ні, — заперечила рішуче.
— Мотив? — запитав Марков.
— Тутешня мораль надає удові більше волі. Боюся, що фрау Шеєр, піклуючись про мою цнотливість, пильнуватиме кожен мій крок. Я й так перебуваю тут під невсипущим наглядом двох жінок. Якщо фрау Шеєр дізнається, що її Адольф справді живий, чи дозволить і надалі навідуватись Майєрові? Дуже сумніваюся в цьому. Принаймні вона вже нізащо не дасть нам перебувати наодинці. Навіщо мені додаткові ускладнення? Ситуація, що склалася, більш прийнятна… Я мушу бути вільною від "сімейних пут", щоб діяти. — А трохи перегодом додала: — І не тільки сімейних…
— Що ж, міркування вагомі, — погодився з нею Марков. — Ми гадали, що спільна таємниця вас більше поєднає, наблизить одну до одної.
— Правильно ви замислили. Але цьому вже посприяв мій Федько. Отже…
— Отже, розробляючи варіант, ми не врахували Федька! Ну й хлопчина! Не встиг народитися, а вже випереджає професіоналів.
Крістіна не підтримала його жарту. Мовила стримано й суворо:
— Окрім того, цей факт може знадобитися мені в майбутньому.
Марков теж посерйознішав, сказав зі зворушливою щирістю:
— Я радий за вас, Крістіно. Рік роботи в тилу ворога не минув для вас марно. Раніше я мусив розмовляти з вами як із дівчиною, що її всьому слід учити, в усьому радити. Зараз розмовляю з розумним колегою, досвідченим товаришем.
Розділ чотирнадцятий
МИСЛИВЕЦЬ НА "ХАУСГРІЛЛЕ"
Штурмбанфюрер Йон Патціг був хворий на рак горла. Він чудово усвідомлював, що дні його лічені. Почувався живим мерцем. Одного не розумів, бо й не намагався втямити: що ще за життя перетворився на мерзенного вовкулаку в первісному розумінні цього слова.
Завжди штурмбанфюрера втішало і навіть підвищувало його життєвий тонус, коли людина вмирала наглою смертю. Не від хвороб і не від старості…
Особливо приємно було, коли вмирав хтось молодий, коли чиясь смерть наставала на його старечих очах. У цю хвилину його охоплювало — він своїм холодним розумом фіксував це — якесь патологічне збудження. Надто коли гинула молода жінка, що за його "практики" траплялося неоднораз. Жінка продовжує життя. Патціг намагається його нищити. Сумлінне виконання службових обов’язків забезпечувало йому "підвищення тонусу".
Йон Патціг — мисливець на "хаусгрілле" — на відміну од своїх колег не відчував ляку перед начальством і не страшився невдач: все одно скоро вмирати, отже, всілякі кар’єрні міркування втратили для нього свій практичний сенс.
Професійний досвід штурмбанфюрер "Червоної капели" накопичив величезний. Поліційний розшук він уподобав ще в кайзерівські часи другого рейху, внаслідок чого ніколи не нюхав фронтового гару. Потім — зразкове служіння Веймарській республіці. Отут і виникла в нього єдина біографічна "пляма": тривалий час не відрізняв "борців за новий порядок" від звичайних карних злочинців. Звідки ж було йому знати, що доведеться служити отим "борцям"? Проте швидко "вписався" в коричневий антураж "третього рейху". "Пляму" йому — політичному невігласу — милостиво вибачили.
Уся "політика" Патціга складалася з одного гасла: "Орднунг іст орднунг!". Будь-якому уряду насамперед потрібен "орднунг". А, на глибоке переконання кримінального радника, штурмбанфюрера Патціга, зразковий порядок можна забезпечити лише нещадним поліційним терором. Страх робить людину напрочуд слухняною, отже, напрочуд вірнопідданою… Як же тут не вибачити "пляму"?