Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти таку-сяку хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що розмістиш у хаті з двох кімнат і кухні? Довелося в присадибному садочку поставити військові палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.
Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах серед тисяч трупів вони шукали загиблих родичів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні "акції" проти дітей, яких убивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — "обезлюдженням життєвого простору".
Черговий лейтенант. зустрів Матвія Івановича рапортом:
— Товаришу генерал-майор, розміщення служб завершено. Налагоджено телефонний зв’язок зі штабом фронту.
— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у двері.
В кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, повісив її на гак, вбитий у стіну, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги. В кімнаті були ще тапчан і довга дерев’яна лава попід стіною. Іншим умеблюванням розжитися ще не встигли.
Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали.
— Прошу!
— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів той самий черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили якогось старигана. Він запевняє, що має важливі вісті. Каже, вони адресовані вам особисто.
— Де він?
—. Тут, за дверима.
— Добре, передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.
— Слухаюсь!
Двері тихо зачинилися.
…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом примхливо плутаних зморщок — наочних лічильників віку. Пошарпаний, у старому заяложеному до лиску кожусі, з-під якого виглядав ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях, він не привернув би на вулиці найменшої уваги.
— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив "танцювати від печі".
— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.
— В якій справі?
— У державній.
— А якщо точніше?
— Секрет.
— Як вас звати?
— Астан Мірза-Хатагов.
Це ім’я і прізвище нічого не значило для майора Тамбуліді.
— Генерал Роговцев доручив розібратися у вашій справі мені.
— А де він сам?
— Отут, за дверима.
— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!
— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.
— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.
— Далеченько йшли…
— Треба! — статечно пояснив старий.
"Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертюх — це ясно…"
— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.
Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.
— Заходьте! Хутко!
— Отакої! — набурмосився старий. — То до вас не достукатися, то підганяєте — "хутко"!
— Заходьте, шановний, заходьте! — В дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого.
Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: "Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А в тебе що? Дві медальки! Генерал звертається до мене шанобливо, сам перший вийшов до мене, а ти — "хутко"!"
Він статечно увійшов до кімнати.
— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.
Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його згори генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і всівся поряд. На ньому був ватяник з одрізаними рукавами, що перетворило його на теплий саморобний жилет.
Старий знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді й з гідністю мовив:
— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.
Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора, якого без слів, самою своєю поведінкою шпетив старий, і пояснив:
— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запальний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.
— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте вдвох.
Старий почав здалеку:
— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через річки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас і наздогнав.
"Наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…"
1-а танкова армія фон Клейста, винищуючи все на шляху свого відступу, спромоглася-таки з’єднатися з 17-ю польовою армією Руоффа, і фронт стабілізувався по лінії Новоросійськ — Кримська — Слав’янська. За цей рубіж німці вчепилися зубами. А десь далі — за болотами, заплавами й річковими плавнями — спішно споруджується оборонна потуга "Блакитної лінії", ще не розвіданої, таємничої. Одне ясно: ворог поклав будь-що втримати за собою Тамань.
— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив своєї старий. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.
Анзор нетерпляче засовався на лаві.
— Але з дорученням від неї, — старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.
— Хто ж вона? — в тон йому запитав Роговцев.
— Німецька дівчина.
— Як її звати? — запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.
— Крістіна Бергер.
Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, який після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.
— Що ви про неї знаєте? — запитав буденно. — Про цю німкеню Крістіну Бергер?
— Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання — шарфюрер. У неї — пес. Куди не піде — пес з нею. Хутро у собаки також есесівське — чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псюра вмить учепиться в горлянку.
— Виходить, ця німкеня — наш ворог? — навмисне запитав генерал Роговцев.