— Як собі хочеш, але це чистий тобі ескімоський собака, і то здоровий,— сказав Біл.— Я б не здивувався, коли б він раптом замахав хвостом.
— Гей ти, псюра! — гукнув він.— Ану ходи сюди, як тебе там!
— Ані крихти тебе не боїться,— засміявся Генрі.
Біл замахав погрозливо руками і голосно закричав, але звір не виявляв жодного страху і тільки ще більше нашорошився. Він усе дивився на них з немилосердним голодним сумом. Перед ним було м’ясо, а він був голодний. Якби в нього вистачило духу, він би кинувся на них і зжер.
— Слухай, Генрі,— сказав Біл, несвідомо притишивши голос аж до шепоту, бо ж річ була поважна.— У нас три набої. З такої відстані постріл певний. Не вцілити не можна. Він забрав у нас трьох собак, і треба покласти цьому край. Що ти скажеш?
Генрі притакнув головою. Біл обережно витяг із санок рушницю, але не встиг навіть націлитись, як вовчиця кинулася вбік і щезла між ялинами.
Товариші глянули один на одного. Генрі вимовисто присвиснув.
— Як це не спало мені на думку раніше! — голосно бурчав Біл, кладучи рушницю назад у санки.— Коли вовк приходить саме тоді, як годують собак, то він мусить знати й за рушницю. Кажу тобі, Генрі, що оця тварюка — це вона все нам накоїла. Коли б не вона, в нас було б шестеро собак, а не троє. їй-бо, Генрі, я таки доберуся до неї. На видноті її не вб’єш, занадто вже розумна вона. Але не я Біл, коли я не вистежу її з засідки.
— Тільки далеко не відходь,— пораяв Генрі.— Як накинеться на тебе ціла зграя, то три твої набої поможуть, як мертвому кадило. Звірі з біса голодні, тож гляди, Біле, пильнуйся.
Цього вечора отаборились рано. Троє собак не могли везти санки так швидко й такий тривалий час, як це робили шестеро, і вони вже помітно знесиліли. Чоловіки теж рано повкладалися спати, а Біл, перш ніж залізти під укривало, поприв’язував собак так, що вони не могли дістати один до одного.
Але вовки ставали чимдалі сміливіші і навіть серед ночі будили вже людей. Вони підходили так близько, що собаки починали казитися з ляку, і, щоб утримати знахабнілих драпуг на безпечній відстані, доводилось раз у раз підсичувати вогнище.
— Я чув, як матроси розповідають про акул, що пливуть за кораблями,— зауважив Біл, залізаючи під укривало, раз ото так підкинувши хмизу до вогню.— А вовки — це суходольні акули. Вони своє знають краще за нас і зовсім не на прохідку за нами вдаряють. Схламають вони нас, Генрі. А певно, що схламають.
— Тебе то вже наполовину схламали, коли ти таке плетеш,— відрубав Генрі.— Хто боїться різок, той все одно, що вже відшмаганий. Так і ти — все одно, що вже на зубах у вовків.
— Вони стріскали людей і не таких, як ми з тобою,— відповів Біл.
— Чи ти коли перестанеш скімлити? Вже слухати набридлої
Генрі сердито повернувся на другий бік, дуже здивувавшись, що Біл змовчав йому. Це зовсім на нього не схоже, його завше так легко роздратувати гострим словом. Генрі довго про це думав, аж доки заснув. Його остання думка, коли йому вже злипались повіки, була про Біла: "А й справді Біл засумував. Треба буде завтра його трохи розважити".
Розділ III
ГОЛОДНЕ ВИТТЯ
Ранок почався щасливо. За ніч не пропав жодний собака. Людям трохи відлягло від серця, і вони рушили далі серед мовчання, мороку та холоду. Біл, здавалося, забув свої сумні передчуття, що мучили його напередодні, і став навіть жартувати з собаками, коли близько полудня на повороті раптом перекинулися санки.
Все переплуталось. Запряг зав'яз між стовбуром та величезним валуном, і, щоб привести все до ладу, довелося розпрягти собак. Нахилившись над санками, чоловіки силкувалися підняти їх, коли це Генрі ненароком побачив, що Одновухий біжить убік.
— Назад, Одновухий! — крикнув він, випростуючись і обертаючись за собакою.
Та Одновухий ще більше наддав бігу, волочачи за со~ бою свої посторонки. А там, на щойно пройденій дорозі, чекала на нього вовчиця. Наближаючись до неї, він нашорошив вуха й уже не біг, а йшов легкою дрібною ходою, а тоді й зовсім став. Він дивився на неї ласо, але з недовірою і острахом. Вовчиця, ніби всміхаючись, вискалила зуби, так наче загравала з ним. Потім грайливо ступила до нього декілька кроків і спинилась. Одновухий підійшов ближче до неї, все ще насторожений, нашорошивши вуха й високо піднявши голову та хвоста.
Він витягнув носа обнюхатися з нею, але вона, грайливо кокетуючи, відступила. Щоразу, як він підступав на крок ближче, вона відступала назад. Так вона заманювала його все далі й далі від людей, коло яких він мав надійний захист. Раз у ньому ніби промайнула підозра — він повернув голову назад і глянув на перекинуті санки, на своїх товаришів по запрягу і на двох людей, що його кликали.
Але коли й шибнула йому в голові якась думка, то вовчиця відразу ж її розвіяла: вона підійшла до нього, обнюхалася з ним і знову стала, кокетуючи, відступати назад перед його лицянням.
Тут Біл згадав про рушницю. Тільки ж вона була під перекинутими санками, і поки Генрі допоміг йому їх підважити й дістати її, Одновухий і вовчиця так близько підійшли одне до одного, що стріляти з такої відстані стало вже небезпечно.
Занадто пізно Одновухий зрозумів свою помилку. Ще не втямивши в чому річ, Біл і Генрі побачили, як він обернувся й помчав до них. А потім вони побачили, як навперейми йому, під прямим кутом до дороги, через сніг, величезними стрибками гналося з десятеро худих сірих вовків. Умить де й ділися грайливість і кокетство вовчиці,— загарчавши, вона кинулась на Одновухого. Той відштовхнув її плечем і, побачивши, що відступ йому відрізано, але не втрачаючи надії таки добігти до санок, рвонувся до них по колу. Щохвилі наспівали ще вовки й приставали до погоні. Вовчиця все гнала за Одновухим, сама на відстані стрибка від нього.
— Куди ти йдеш? — раптом спитав Генрі, поклавши руку товаришеві на плече.
Біл скинув руку.
— Не можу я терпіти,— сказав він.— Більше не візьмуть у нас жодного собаки. Я їм покажу.
З рушницею в руках він кинувся в кущі, що росли обік стежки. Замір його був ясний: вважаючи санки за центр кола, яким пробігав Одновухий, Біл розраховував перерізати його в тій точці, куди погоня ще не добігла. Серед білого дня, з рушницею в руках було цілком можливо налякати вовків і врятувати собаку.