Але й собаки теж по-своєму порозумнішали, як і Білозуб разом з ними. Вони збагнули, що так забавлятись можна лише тоді, коли пароплав щойно причалив. Тільки-но перших двоє-троє чужих собак збито з ніг і розшматовано, як білі люди зараз же зганяють своїх собак назад на пароплав і жорстоко мстяться на винних. Одного разу якийсь білий чоловік, що йому перед очима розшматували його сетера, вихопив револьвера й вистрелив шість разів поспіль, і шестеро собак із зграї лишились на місці мертві або мрущі. Цей новий вияв могутності богів глибоко запав у свідомість Білозубові.
Проте загалом то була йому тільки втіха. Він не любив собак, а сам був доволі хитрий, щоб вчасно втекти від кари. Спершу загризати собак, що належали білим людям, було йому розвагою, але згодом стало працею. Іншої роботи він не мав. Сивий Бобер торгував собі й багатів, а він вештався коло причалу зі зграєю здичавілих індіянських собак і чекав на пароплава. Скоро-но приставав пароплав до берега, починалася забава. За кілька хвилин, коли білі люди приходили до тями, зграя вже розбігалася. Припливав новий пароплав, і починалась нова забава.
Але неправдиво було б думати, що Білозуб злигався зі зграєю. Він не мішався до неї, тримався осторонь, завжди був сам і навіть викликав у собак острах. Лишень працював він з нею вкупі. Він заводився битись із чужим собакою, перекидав його, а тоді наскакувала зграя й рішала приходна. Білозуб же тим часом утікав собі, полишаючи зграї самій терпіти покару від розлючених богів.
Невеликий був клопіт завести отаку бійку. Варто було Білозубові тільки показатись, коли чужі собаки сходили на берег, як вони одразу на нього кидалися. В них говорив інстинкт. Вони чули в ньому Пустелю — невідому, страшну, повсякчас погрозливу; чули те, що в первісному світі, скрадаючись, никало поночі навколо людських багать, коли вони, тулячись до тих багать, скидалися своїх інстинктів і навчалися боятись Пустелі, з якої вийшли, яку вони покинули й зрадили. З покоління в покоління передавався їм цей страх до неї. Цілими століттями Пустеля жахала їх загибеллю. І весь той час вони мали від своїх панів волю вбивати все, що виходить з Пустелі. Таким чином вони боронили й себе, і богів, які були з ними в спілці.
Отож коли ті собаки, що приїхали з далекого лагідного півдня, спускалися трапом на берег Юкону й бачили Білозуба, їх проймало непереможне бажання кинутись на нього й роздерти. Між прибульців траплялися й міські собаки, але інстинктовий страх Пустелі зберігся в них також. Вони дивились на подібну до вовка істоту, що стояла перед ними серед ясного дня, не тільки своїми очима. Вони дивились на неї очима предків, і успадкована в них пам’ять казала їм, що це вовк, і вони пригадували стародавню ворожнечу з цією породою.
Білозуба це тільки тішило. Коли самий його вигляд доводить до люті чужих собак, і вони кидаються на нього, то це ж їм гірше, а йому краще. Вони бачили в ньому свою законну здобич, і так само й він у них бачив свою здобич.
Він недарма вперше побачив денне світло в притаєному лігві і ще зовсім малим бився з куріпкою, ласичкою та риссю. Недарма зазнав він і ворожнечі з Ліп-Ліпом та всіма іншими цуценятами за дитячої своєї пори. Коли б усе ге склалося інакше, то й він би був інакший. Якби не Ліп-Ліп, Білозуб потоваришував би з усіма цуценятами й виріс би подібніший до собак і приязніший до них. Якби в Сивого Бобра було трохи більше любові й ласки, він зміг би збудити у вдачі Білозуба його кращі властивості. Але нічого цього не було. Глина, що з неї його створено, поволі сформувалася у те, чим він був тепер, у понурого, вовкуватого, не здатного нікого любити, запеклого ворога своїй породі.
Розділ II
БОЖЕВІЛЬНИЙ БОГ
Небагато білих жило у Форті Юконі. Вони прийшли сюди здавна, називали себе "закваскою" і дуже цією назвою пишалися. До всіх тих, що тепер прибували, вони ставилися зневажливо. Людей, які приїздили пароплавом, новаків тобто, звалося "чечаками", що тим зовсім було не до поваби. Ці новоприбульці замішували тісто на сухих дріжджах, і в цьому й полягала поважна відмінність між ними та старожитцями, що тісто замішували на заквасці, бо сухих дріжджів не мали.
Але це між іншим. Зневажаючи новаків, жителі форту раділи щоразу, як тим не щастило. Особливо їх тішило, коли Білозуб та вся ота зухвальна собача зграя загризала собак новоприбульців. Коли припливав пароплав, старожитці форту вважали ніби за свій обов’язок іти на берег, щоб подивитися на кумедію. Наперед смакуючи втіху, вони чекали на неї так само нетерпляче, як і індіянські собаки, і, звісно, незабаром зрозуміли, яку жорстоку й лукаву роль відіграє в усьому цьому Білозуб.
Серед них був один, що аж надто тішився цією забавою. На перший свисток пароплава він прожогом гнав на берег, і, коли все кінчалось, а Білозуб і зграя розбігалися хто куди, поволі повертався до форту, і на лиці йому виразно проступав жаль. Іноді, коли якийсь виніжений південний собака з передсмертним зойком падав, і його рвали гострі ікла зграї, чоловік цей, не маючи сили стриматись, підскакував і кричав від захвату. На Білозуба він завжди накидав гострим пожадливим оком.
Цього чоловіка прозивано Красень. Справжнього його імені ніхто не знав, і в цих краях він відомий був на ім’я Красень Сміт. Насправді від красня в ньому нічого не було, але якраз через те його, мабуть, так і прозвали. Він був надзвичайно потворний. Природа скнаро повелася з ним: вона обдарувала його низьким зростом і мізерним тулубом, над яким вивищувалася ще мізерніша виглядом стіжкувата голівка. За дитячих років, як він ще не мав прізвиська Красень, товариші прозивали його Шпилькою.
Ззаду голова його від тімені косо спускалася до потилиці, а спереду була прикро стесана аж до чола, низького й напрочуд широкого. Починаючи звідси, природа ніби покаялась у своїй скупості, і щедрою рукою вділяла йому риси. Очі його були великі, а відстані між ними стало б ще на одну пару. Обличчя проти всього іншого було надміру просторе. А щоб обмежувати відповідну площу, природа дала йому неймовірно широку нижню щелепу. Важка, вона виставала наперед і звисала мало не до самих грудей. А може, це тільки видавалося, бо його тоненька шия не могла втримати такої великої ваги.