Він простяг руку до Лі Ван, але та відвела її.
— Скажи, Каніме, скажи їм, що я…
— Дочка Пау-Ва-Кан. Хіба це щось важить для них? Я краще скажу їм, що ти погана дружина, що ти здатна покинути ложе свого чоловіка, коли важкий сон склепить йому очі.
Він знову простяг руку, але вона кинулась до місіс Ван-Вік і з благанням намагалась припасти їй до колін. Місіс Ван-Вік відступила і поглядом дозволила Канімові взяти Лі Ван. Він схопив жінку за плечі і поставив її на ноги. Вона в божевільному розпачі видиралась від нього. Він засапався, але не випускав її і проволік так до половини кімнати.
— Пусти мене, Каніме, — ридала вона.
Він скрутив їй руку, і вона перестала чинити опір.
— Спогади маленької пташки занадто сильні і завдають багато клопоту… — почав Канім.
— Я знаю! Я знаю! — не дала вона йому докінчити. — Я бачу чоловіка в снігу так виразно, як ніколи раніше! Він повзе руками й ногами, а я — маленька дівчинка і сиджу у нього на спині. Це було ще до Пау-Ва-Кан і до того часу, коли я стала жити в маленькому закутку землі.
— Ти знаєш, — сказав він, штовхаючи її до дверей, — проте ти підеш зі мною берегом Юкону і все забудеш.
— Я ніколи не забуду! Доки моя шкіра біла — я пам'ятатиму! — Вона одчайдушно схопилась за одвірок і востаннє з благанням обернулась до місіс Евелін Ван-Вік.
— Тоді я примушу тебе забути, я, Канім-Човен!
І, це мовивши, він відірвав пальці Лі Ван від дверей і потяг її за собою на стежку.