— Н-ну, діла! — зітхнув, покрутивши головою, дідусь, одначе наблизився до балкона, зняв шарманку, закріпив її перед собою на палиці й заграв галоп з того самого місця, на якому його щойно перепинили.
Метушня на балконі згасла. Пані з хлопчиком і пан у золотих окулярах підійшли до самісіньких поручнів; усі інші поштиво залишилися на задньому плані. З глибини саду прийшов садівник у фартусі й став неподалік від дідуся. Звідкілясь виліз двірник і зупинився позаду садівника. Це був величезний бородатий чолов'яга з похмурим, вузьколобим, рябим обличчям. Вбраний він був у нову рожеву сорочку, по якій скісними рядами йшли крупні чорні горошини.
Під хриплі, заїкуваті звуки галопа Сергій розстелив на землі килимок, швидко скинув з ніг парусинові панталони (вони були пошиті з старого мішка і ззаду, на найширшому місці, прикрашалися чотирикутним заводським клеймом), зняв з себе стару куртку й залишився в благенькому нитяному трико, яке, незважаючи на численні латки, ловко облягало його тонку, але сильну й гнучку постать. Наслідуючи дорослих, він уже опанував прийоми справдешнього акробата. Вибігаючи на килимок, Сергій на ходу притулив руки до губ, а тоді широким театральним жестом розкинув їх у різні боки, мовби посилаючи публіці два стрімливі поцілунки.
Дідусь однією рукою безнастанно крутив ручку шарманки, видобуваючи з неї деренчливий, кашляючий мотив, а другою кидав хлопчикові різні предмети, які той спритно підхоплював на льоту. Репертуар у Сергія був невеликий, але працював він добре, "чисто", як кажуть акробати, й з охотою. Він підкидав догори порожню пивну пляшку, так, що вона кілька разів переверталася в повітрі, і раптом, спіймавши її шийкою на край тарілки, кілька секунд тримав у рівновазі; жонглював чотирма кістяними кульками, а також двома свічками, які він одночасно ловив у свічники; потім грав одразу трьома різними предметами — віялом, дерев'яною сигарою та дощовою парасолькою. Усі вони літали у нього в повітрі, не торкаючись землі, і раптом парасолька опинилася над головою, сигара — в роті, а віяло кокетливо обвіювало обличчя. На закінчення Сергій сам кілька разів перекинувся на килимку, зробив "жабку", показав "американський вузол" і походив на руках. Вичерпавши увесь запас своїх "трюків", він знову кинув у публіку два поцілунки й, важко дихаючи, підійшов до дідуся, щоб замінити його біля шарманки.
Тепер була черга Арто. Пес це чудово знав і вже давно, хвилюючись, стрибав усіма чотирма лапами на дідуся, який вилазив боком із лямки, і гавкав на нього уривисто й нервово. Хто його знає, може, розумний пудель хотів цим сказати, що, на його думку, безрозсудно робити акробатичні вправи, коли Реомюр показує двадцять два градуси в затінку? Але дідусь Лодижкін з хитрим виглядом витяг з-за спини тонкий кизиловий хлистик. "Так я й знав!" — з досадою прогавкав востаннє Арто й ліниво, непокірливо став на задні лапи й, кліпаючи, не зводив очей з хазяїна.
— Служити, Арто! Так, так, так...— промовив старий, тримаючи над головою пуделя хлист.— Перевернись! Отак. Перевернись... Ще, ще... Танцюй, собачко, танцюй!.. Сідай! Що-о? Не хочеш? Сідай, тобі кажуть. А-а... Отож! Гляди мені! Тепер поздоровкайся з шановною публікою. Ну! Арто! — грізно підвищив голос Лодижкін.
"Гав!" — гавкнув з огидою пудель. Потім подивився, жалібно кліпаючи очима, на хазяїна й додав іще двічі: "Гав, гав!"
"Ні, не розуміє мене мій старий!" — чулося в цьому незадо-воленому гавкоті.
— Оце — інша річ. Чемність насамперед. Ні, а тепер трошки пострибаємо,— вів далі старий, наставляючи невисоко над землею хлист.— Аллє! Нема чого, брате, язика висолоплювати. Аллє! Гоп! Чудово! Анумо ще, нох ейн маль... Аллє!.. Гоп! Аллє! Гоп! Чудово, собачко. Прийдемо додому, я тобі моркви дам. А, ти моркви не їси? Я й забув зовсім. Тоді візьми мою чиліндру й попроси в панів. Може, вони тобі подарують щось смачніше.
Старий поставив собаку на задні лапи й тицьнув йому в рот свій старезний заяложений картуз, який він з таким тонким гумором називав "чиліндрою". Тримаючи картуз у зубах, Арто, присідаючи, манірно переступав ногами. Так він підійшов до тераси. В руках у хворобливої дами з'явився маленький перламутровий гаманець. Усі присутні співчутливо усміхалися.
— Що? Не казав я тобі? — задьористо шепнув дідусь, нахиляючись до Сергія.— Ти в мене спитай: я, братику, все знаю. Аж ніяк не менше карбованця.
У цей час з тераси розлігся такий несамовитий, різкий, майже нелюдський зойк, що Арто, розгубившись, випустив з рота картуза й, підібгавши хвіст, вистрибом, боязко оглядаючись назад, кинувся до ніг свого хазяїна.
— Хочу-у-а-а! — захбдився, тупотячи ногами, кучерявий хлопчик.— Мені! Хочу! Собаку-у-у! Тріллі хоче собаку-у-у...
— Ах, боже мій! Ах! Миколо Аполлоновичу!.. Батечку пане!.. Заспокойся, Тріллі, благаю тебе! — знову заметушилися люди на балконі.
— Собаку! Подай собаку! Хочу! Негідники, чорти, йолопи! — сатанів хлопчик.
— Та, ангеле мій, не розстроюй себе! — забелькотіла над ним дама в голубому капоті.— Ти хочеш _погладити собачку? Ну, добре, добре, радосте моя, зараз. Лікарю, як ви гадаєте, можна Тріллі погладити цього собаку?
— Загалом кажучи, я не радив би,— розвів той руками,— але коли надійна дезинфекція, наприклад борною кислотою або слабким розчином карболки, то-о... загалом...
— Собаку-у-у!..
— Зараз, утіхо моя, зараз. Отже, лікарю, ми накажемо помити його борною кислотою й тоді... Але, Тріллі, не хвилюйся ж так! Старий, підведіть, будь ласка, вашого собаку сюди. Не бійтесь, вам заплатять. Послухайте, він у вас не хворий? Я хочу спитати, він не скажений? Чи, може, в нього ехінококи?
— Не хочу погладити, не хочу! — ревів Тріллі, пускаючи ротом і носом бульки.— Хочу назовсім! Йолопи, чорти! Назовсім мені! Хочу сам бавитися... Назавжди!
— Послухайте, старий, підійдіть сюди,— силкувалася перекричати його пані.— Ах, Тріллі, ти вб'єш маму своїм криком. І навіщо тільки пустили цих музикантів! Та підійдіть же ближче, ще ближче... ще, вам кажуть!.. Отак... Ах, не засмучуйся ж, Тріллі, мама зробить усе, чого ти жадаєш. Благаю тебе! Міс, та заспокойте ж нарешті дитину... Лікарю, прошу вас... Скільки ж ти хочеш, старий?