flo cTop. 185
батькові своєму, матросові: "Добрий день, тату, я твій син. Я приплив до тебе".— "Який же ти син? Ти напівриба-напівлюдина 1" — "А ти візьми мене до себе на пароплав, і я стану твоїм звичайним сином".— "От здорової Ану, спробуємо". Батько кине сіті, виловить його з води, підніме на палубу. Тоді він перекинеться в самого себе. А тоді, тоді...
Тоді білий пароплав попливе далі. Розкаже хлопчик батькові про все, про що знає, про все своє життя. Про гори, серед яких він живе, про ті самі камені, про річку й заповідний ліс, про дідову загату, де він учився плавати, як риба, з розплющеними очима...
Розкаже, звичайно, як йому живеться в діда Момуна. Нехай батько не думає, що коли прозвали чоловіка Проворним Момуном, так то вже й означає, що він погана людина. Такого діда ніде немає, він найкращий дідусь. Але він зовсім не хитрий, тому всі глузують з нього. А дядько Орозкул, так той ще й покрикує на нього — на старого! Буває, й на людях нагримає на діда. А дід, замість того щоб одкоша дати, все прощає дядькові Орозкулові і навіть працює за нього в лісі, по господарству. Та що там працює! Коли дядько Орозкул приїжджає п'яний, то, замість того щоб плюнути в його безсовісні очі, дід підбігає до нього, зсаджує з коня, одводить у хату, вкладає на ліжко, кожухом укриває, щоб не промерз, щоб голова в нього не боліла, а коня розсідлує, чистить і закладає йому корму. І все через те, що тітка Бекей неродяща. А чому так, тату? Було б краще: хочеш — роди, не хочеш — не треба. Діда шкода, коли дядько Орозкул б'є тітку Бекей. Краще б він уже бив самого діда. Так він мучиться, коли кричить тітка Бекей. А що він може вдіяти? Хоче кинутись обороняти дочку, так баба йому забороняє: "Не лізь,— каже,— самі розберуться. Чого тобі, старому? Дружина не твоя, ну й сиди".— "Так дочка ж вона моя!" А баба: "А що б ти робив, якби жив не поруч, домівка біля домівки, а десь далеко? Щоразу скакав би верхи розбороняти їх? І хто б після цього твою дочку за жінку держав!"
Баба, про яку говорю,— це не та, що була. Ти її, татку, напевне, й не впізнаєш. Це інша баба. Рідна бабуня вмерла, як я був маленький. А тоді прийшла ця баба. У нас часто буває погода — не розбереш її,— то ясно, то хмарно, то дощ, то град. От і баба така — не розбереш її. То добра, то зла, то зовсім ніяка. Коли злиться — заїсть. Ми з дідом мовчимо. Вона каже, що чужого скільки не годуй, скільки не напувай, а добра од нього не чекай. Так я ж, татку, не чужий тут. Я завжди жив з дідом. То вона чужа, вона потім прийшла до нас. І стала називати мене чужим.
Зимою в нас снігу навалює мені по шийку. Ох і кучугури намітає! Якщо до лісу, то тільки на сірому коні Ала-баші й проїдеш, він грудьми пробиває кучугури. І вітри дуже сильні, на ногах не встоїш. Коли на озері хвилі ходять, коли пароплав твій аж падає, хилячись з боку на бік,— знай, що наш вітер Сан-Таш хитає озеро. Дід розповідав, що дуже-дуже давно ворожі війська йшли, щоб загарбати цю землю. І отоді з нашого Сан-Ташу такий вітер подув, що вороги не всиділи в сідлах. Позлазили з коней, але й пішки йти не могли. Вітер шмагав їм обличчя до крові. Тоді вони одвернулися од вітру, а вітер гнав їх у спини, не давав зупинитися і вигнав їх з Іссик-Кулю всіх до одного. От як було. А ми от живемо на цьому вітрі! Од нас він починається. Всю зиму ліс по той бік річки скрипить, гуде, стогне на вітрі. Страшно навіть.
Зимою в лісі діла не так багато. Взимку безлюдно в нас зовсім, не те що літом, коли приходять чабани з отарами. Дуже люблю я, коли літом на великій луці зупиняються на ніч з отарами або табунами. Правда, вранці вони йдуть далі в гори, але все одно добре з ними. їхні дітлахи й жінки приїжджають на вантажних машинах. На грузовиках юрти везуть і всякі речі. Коли влаштуються трохи, ми з дідом ідемо привітатися. Вітаємося з усіма за руку. І я теж. Дід каже, що молодший завжди повинен перший подавати руку людям. Хто не подає руки, той не поважає людей. А потім дід каже, що із сімох людей один може виявитись пророком. То дуже добра й розумна людина. І той, хто привітається а таким за руку, стане щасливим на все життя. А я кажу: якщо так, то чому той пророк не скаже, що він пророк, ми б тоді всі привіталися з ним за руку. Дід сміється: в тім-то й річ, каже він, що пророк сам не анає, що він пророк,— він проста людина. Тільки розбійник знає про себе, що він розбійник. Не зовсім мені це зрозуміло, але я завжди вітаюся а людьми, хоч мені буває трохи соромно.
А коли ми на луку приходимо з дідом, тоді я не соромлюсь.
"Ласкаво просимо на літовиська батьків і прадідів! Чи в добрі у вас худоба й душі, чи в добрі дітвора?" — це дід так питає. А я тільки вітаюся за руку. Діда всі знають, і він усіх знає. Йому добре. У нього свої розмови, він розпитує приїжджих і сам розповідає, як ми живемо. А я з
хлопцями не знаю, про що говорити. Але потім ми починаємо грати в жмурки, у війну — і так розіграємося, що не хочеться йти додому. От якби завжди було літо, якби завжди бавитися з хлопцями на луці!
Поки Ми гуляємо, спалахують вогнища. Ти гадаєш, татку, од вогнищ стає зовсім видно на луці? Зовсім ні! Тільки біля вогню ясно, а за кругом світла ще темніше, ніж було. А ми граємо у війну, в тій темряві ховаємось і наступаємо; і здається, що ти в самому кіно. Якщо ти командир, всі тебе слухаються. Добре, мабуть, командирові бути командиром...
А тоді місяць сходить над горами. При місяці гратися ще краще, але дід забирає мене. Ми йдемо додому через луку, через чагарники. Вівці тихо лежать. Коні пасуться кругом. Ми йдемо й чуємо — хтось пісню заспівує. Чабан молодий, а може, й старий. Дід зупиняє мене: "Слухай. Таких пісень не завжди почуєш". Ми стоїмо, слухаємо. Дід зітхає. Киває пісні головою.
Дід каже, що давно колись в одного хана був другий хан у полоні. От той хан і каже ханові-полоненику: "Якщо хочеш — будеш жити в мене за раба, або я виконаю твоє найзаповітніше бажання, а тоді уб'ю те.бе". Той подумав і відповів: "Жити за раба не хочу. Краще вбий мене, але перед тим поклич з моєї батьківщини першого стрічного пастуха".— "Нащо він тобі?" — "Хочу послухати перед смертю, як він співає". Дід каже: за рідну пісню люди життя віддають. Які ж вони, оті люди, якби побачити їх. Мабуть, живуть по великих містах?