— Пай, пай, пай!—захоплено вигукував кремезний Кокетай і од збудження розстебнув тісний комір сорочки.— А гладкі які,— захоплювався він,—одгодувались...
— А матка яка! Дивись, як ступає,— так само аж нетямився шофер, витріщивши очі.— Далебі, як дволітня кобила. Вперше бачу.
— А бик який! Рожища он які, глянь! Як він їх тільки носить! І не бояться нічого. Звідки вони такі, Орозкуле?— допитувався Кокетай, хтиво поблискуючи свинячими очицями.
— Заповідні, мабуть,— відповів Орозкул поважно, з почуттям хазяйської гідності.— Із-за перевалу прийшли, з того боку. А не бояться? Нелякані, от і не бояться.
— Ех, рушниця б оце зараз! — бовкнув раптом Сейдахмат.— М'яса центнерів на два потягне, га?
Момун, що досі боязко стояв збоку, не втерпів.
— Та ти що, Сейдахмате. Полювати на них заборонено,— сказав він неголосно.
Орозкул скоса метнув на старого хмурий погляд. "Ти ще тут мені голос подаєш!" — подумав він з ненавистю. Хотів вилаяти його так, щоб наповал убити, проте стримався. Все ж таки сторонні були.
— Нічого по-дурному повчати,— роздратовано промовив він, не дивлячись на Момуна.— Заборонено полювати там, де вони водяться. А в нас вони не водяться. І ми за них не відповідаємо. Втямив? — грізно глянув він на розгубленого старого.
— Втямив,— покірно відповів Момун і, похиливши голову, одійшов убік.
Тут баба ще раз потайки смикнула його за рукав.
— Ти б уже мовчав,— прошипіла вона докірливо. Всі якось присоромлено потупились. Знову звернули
погляди на тварин, що йшли все далі по крутій стежині. Марали підіймалися на кручу один за одним. Попереду бурий самець гордо ніс свої могутні роги, за ним комоле телятко, і завершувала цей похід Рогата мати-олениця. На фоні чистого глинистого скиду марали вирізнялися чіткр й граційно. Видно було кожен їхній рух, кожен їхній крок.
— Ех, краса яка!.— не втримався від захвату шофер,
9 292
257
вирлоокий молодий хлопець, дуже сумирний з вигляду.-
Шкода, що не взяв фотоапарата, от було б...
— Ну, годі, краса,— невдоволено перебив його Орозкул.— Нічого стояти. Краса їсти не дасть. Давай підгонь машину задом до берега, просто в воду, скраю щоб. А ти, Сейдахмате, роззувайся,— розпорядився він, тішачись у душі своєю владою.— І ти,— показав він на шофера.— І давайте чіпляйте трос до колоди. Та проворніше. Діло ще буде. "
* Єейдахмат заходився стягати з ніг чоботи. Вони були йому тіснуваті.
— Чого дивишся, допоможи йому,— непомітно підштовхнула баба старого.— І роззувайся, сам лізь у воду,— напучувала вона злісним шепотом.
Дід Момун кинувся стягати чоботи з Сейдахмата і сам швиденько роззувся. Тим часом Орозкул і Кокетай командували машиною:
— Давай сюди, сюди давай.
— Ліворуч трохи, ліворуч. Отак.
— Ще трошки.
* Зачувши внизу незвичний шум машини, марали на стежці прискорили ходу. Тривожно озираючись, вискочили на кручу й зникли в березах.
— О, щезли! — спохватився Кокетай. Він вигукнув це з жалем, так ніби випустив здобич із рук.
— Нічого, нікуди не дінуться! — одгадуючи його думки і задоволений цим, хвастався Орозкул.— Сьогодні до вечора не поїдеш, будеш моїм гостем. Сам бог велить. Пригощу я тебе на славу.— І, реготнувши, ляснув друга по плечу. Орозкул міг бути й веселим.
— Ну, якщо так, як велиш,— ти господар, я гість,— скорився кремезний Кокетай, оголюючи в посмішці могутні жовті зуби.
Машина стояла вже на березі, задніми колесами в воді на півколеса. Глибше заїхати шофер не ризикнув. Тепер треба було протягти трос до дерева. Якщо вистачить довжини троса, то виволокти колоду з полону підводного каміння особливих труднощів не становило.
Трос був сталевий — довгий і важкий. Треба було тягти його по воді до дерева. Шофер роззувався неохоче, боязко позираючи на воду. Він ще не вирішив остаточно: краще лізти в воду в чоботях чи роззувшись. "Мабуть, краще босому,— гадав він.— Все одно вода наллється за халяви. Глибина он яка, майже по стегно. А тоді ходи цідий день у мокрих чоботях". Але він так само уявляв собі, яка, напевне, холодна зараз вода в річці. Цим і скористався дід Момун.
— Ти не роззувайся, синку,— підскочив він до нього.— Ми підемо з Сейдахматом.
— Та не варто, аксакале,— заперечив, зніяковівши, шофер.
— Ти гість, а.ми тутешні, ти сідай до керма,—-умовив його дід Момун.
І коли вони з Сейдахматом, устромивши кілок у моток сталевого троса, потягли його по воді, Сейдахмат заволав не своїм голосом:
— Ой, ой, лід, а не вода!
Орозкул і Кокетай посміювалися поблажливо, бадьорили його:
— Терпи, терпи! Знайдемо чим зігріти тебе!
А дід Момун не видав ні звуку. Він навіть не відчув крижаного холоду. Втягши голову в плечі, щоб стати непомітнішим, ступав босими ногами по слизькому підводному камінню, благаючи бога лише про одне, щоб Орозкул не завернув його, щоб не прогнав, щоб не вилаяв при людях, щоб простив його, дурного, нещасного старого...
І Орозкул нічого не сказав. Він ніби й не помітив ретельності Момуна, не вважаючи його за людину. А в душі зловтішався, що все-таки зламав старого, який посмів бунтувати. "Отож-то,— єхидно посміювався'Орозкул сам собі.— Приповз, упав мені в ноги. Ух, немає в мене великої влади, не таких би крутив у баранячий ріг! Не таких примусив би повзати в пилюці. Дали б мені хоча б колгосп або радгосп. Я б уже дав лад. Розпустили людей. А самі тепер бідкаються: голову, мовляв, не поважають, директора не поважають. Якийсь чабан, а з начальством розмовляє, як з рівним. Йолопи, влади недостойні! Хіба ж з ними треба так поводитись? Були часи, голови летіли — і ніхто ^нічичирк. Ото було — справді! А що тепер? Найнікчемні-ший з нікчемних і той здумав раптом перечити. Ну-ну, поповзай у мене, поповзай",— зловтішався Орозкул, позираючи іноді на Момуна.
А той, бредучи по крижаній воді, скорчившись, тягнув троса разом з Сейдахматом і радий був, що Орозкул, здається, простив його. "-Ти вже прости мене, старого, що так вийшло,— подумки звертався він до Орозкула.— Не стерпів учора. Поскакав до онука в школу. Самотній же він, от і жалієш. А сьогодні він до школи не пішов. Прихворів чогось. Забудь, прости. Ти ж мені теж не чужий. Думаєш, я не хочу щастя тобі й дочці? Якби бог дав, якби я почув крик немовлятка дружини твоєї, моєї дочки,— бодай не зійти мені з цього місця, хай бог ту ж мить візьме мою душу. Присягаюся, од щастя плакав би. Тільки ти не кривдь мою дочку, прости мене. А працювати — то поки я на ногах, я все зроблю. Все виконаю. Ти тільки скажи..."