Тим часом і сонце полагіднішало. Чистіше й довше світило. Хмари потроху розходились. І навіть потеплішало. Ранній сніг став потроху осідати, особливо на дорозі й по стежках.
Правда, хлопчик захвилювався, коли шофери й вантажники почали збиратися в дорогу. Вийшли всі у двір, попрощалися з господарями кордону, подякували за притулок і хліб. їх проводжали на конях дід Момун і Сейдахмат. Дід віз ' оберемок дров, а Сейдахмат — великий оцинкований бак, щоб гріти воду для охололих моторів.
Усі рушили з двору.
— Ата, і я піду, візьми мене,— підбіг хлопчик до діда.
— Ти ж бачиш, я везу дрова, а Сейдахмат везе бак. Нікому тебе взяти. І чого тобі туди? Втомишся ходити— по снігу.
Хлопчик образився. Надувся. І тоді його взяв із собою Кулубек.
— Ходімо з нами,—.сказав він і взяв його за руку.— Назад поїдеш з дідом.
І вони пішли на розвилку — туди, куди спускалася дорога з сінокосу Арчі. Снігу ще лежало чимало. Не так-то просто, виявилось, було встигати за цими дужими хлопцями. Хлопчик почав приставати.
— Ану лишень, сідай мені на спину,— запропонував Кулубек. Він ловко взяв хлопчика за руку й спритно висадив його собі за плечі. І поніс так звично, ніби щодня носив його на спині.
— Здорово це в тебе виходить, Кулубеку,— сказав шофер, що йшов поруч. .
— А я завжди своїх братів і сестер носив,— похвалився Кулубек.— Я ж старший, а нас було шестеро, мати на роботі в полі, батько теж. А тепер у сестер уже діти. Повернувся з армії неодружений, на роботу ще не став. А сестричка — та, що старша,— "приїжджай,— каже,— до нас, живи в нас, ти так добре глядиш дітей".— "Ну, ні,— кажу їй,— годі! Я тепер своїх носитиму..."
Так вони йшли, розмовляючи про всячину. Добре й зручно було хлопчикові їхати на міцній спині Кулубека.
"От якби у мене був такий брат! — мріяв він.— Я б нікого не боявся. Спробував би Орозкул нагримати на діда або зачепити кого, одразу притих би, коли б Кулубек глянув на нього суворо".
Машини з сіном, залишені минулої ночі, стояли кілометрів за два вище розвилки. Завіяні снігом, вони схожі були на зимові стоги в полі. Здавалося, ніхто і ніяк не зрушить їх з місця.
Та ось розіклали вогнище. Нагріли води. Почали заводити мотор заводною ручкою, і мотор ожив, зачхав, запрацював. А далі робота пішла жвавіше. Далі кожну машину заводили з буксира. Кожна заведена, розігріта машина тягла за собою ту, котра стояла за нею в колоні.
. Коли всі грузовики запрацювали, підняли подвійним буксиром ту машину, що перекинулась уночі в кювет. Всі, хто був, допомагали їй вилізти на дорогу. І хлопчик теж примостився скраєчку, також допомагав. Він увесь час побоювався, що хтось скаже: "А ти чого плутаєшся під ногами? Ану, тікай звідси!" Та ніхто не сказав цих слів, ніхто не прогнав його. Може, тому, що Кулубек дозволив йому допомагати. А він тут найсильніший, і його всі поважають.
Шофери ще раз попрощалися. Машини рушили. Спершу помалу, потім швидше. І потяглися караваном по дорозі серед засніжених гір. Поїхали сини синів Рогатої ма-тері-олениці. Вони не знали, що з волі дитячої уяви попереду них по дорозі незримо бігла Рогата мати-олениця. Довгими, рвучкими стрибками мчала вона попереду автоколони. Вона охороняла їх від лиха й нещастя на трудній дорозі. Від обвалів, від сніжних лавин, од сніговіїв, од туману і всяких негод, від яких за багато віків кочового життя киргизи зазнали стільки біди. Хіба не про це просив дід Момун Рогату матір-оленицю, приносячи їй у жертву чорну вівцю на світанку?
Поїхали. А хлопчик теж їхав разом з ними. Думкою. Він сидів у кабіні поруч Кулубека. "Дядю Кулубек,— говорив він йому.— А поперед нас біжить по дорозі Рогата мати-олениця".— "Хіба?" — "Правду кажу. Слово честі. Ось вона!"
— Ну, ти чого задумався? Чого стоїш? — отямився він од слів діда Момуна.— Сідай, пора додому.— Він нагнувся з коня, підняв хлопчика на сідло.— Тобі холодно? — спитав старий і тепліше вкутав онука полами кожуха.
Хлопчик тоді ще не ходив до школи.
А тепер, прокидаючись іноді од важкого сну, він неспокійно думав: "Як же я піду завтра до школи? Я ж захворів, мені так погано..." Потім він поринав у забуття. Йому здавалося, що він переписує в зошит слова, які написала вчителька на дошці: "Ат. Ата. Така" Цими письменами першокласника він заповнював увесь зошит, сторінку за сторінкою. "Ат. Ата. Така. Ат. Ата. Така". Він стомлювався, в очах ряботіло й ставало жарко, дуже жарко, хлопчик розкривався. А як лежав розкритий і мерз, знову одвідували його всілякі видіння. То він плавав рибою в студеній річці, плив до білого пароплава і ніяк не міг допливти. То попадав у сніговію.. В димному холодному вихорі буксували автомашини з сіном на крутій дорозі на гору. Машини ридали, як ридають люди, і все буксували на місці. Колеса, шалено крутячись, ставали вогненно-червоними. Колеса горіли, полум'я йшло від них. Упираючись рогами в кузов, Рогата мати-олениця викочувала машину з хурою сіна на гору. Хлопчик допомагав їй, старався з усіх сил. Обливався гарячим потом. І нараз хура сіна перетворилася на дитячу колиску. Рогата мати-олениця сказала хлопчикові: "Біжімо скоріше, однесемо бешик тітці Бекей і дядькові Орозкулові". І вони пустилися бігти. Хлопчик одставі Але попереду в темряві все дзвенів і дзвенів колисковий дзвіночок. Хлопчик біг на його поклик.
Він прокинувся, коли почулися кроки на веранді й рипнули двері. Дід Момун і баба вернулися ніби трохи заспокоєні. Приїзд сторонніх людей на кордон, видно, примусив Орозкула й тітку Бекей притихнути. А може, Орозкул утомився пиячити й заснув нарешті. Надворі не чути було ні криків, ні лайки.
Близько опівночі зійшов місяць над горами. Він повис туманним диском над найвищою крижаною вершиною. Гора, окована вічною кригою, височіла в мороці, примарно поблискуючи нерівними гранями. А навкруги в цілковитому безгомінні стояли гори, скелі, чорні й нерухомі ліси, і аж у самому низу билася й шуміла річка по камінню.
Ат, ата, така — кінь, батько, підкова.
У вікно косим потоком лилося непевне світло місяця. Те світло заважало хлопчикові. Він перекидався, мружив очі. Хотів попросити бабу, щоб вона завісила вікно. Але не схотів: баба була сердита на діда.