І цього вечора йому дуже хотілося щё раз послухати оту казку. Старий Момун сам любив ту історію і розповідав її так, наче сам усе бачив, зітхаючи, плачучи, вмовкаючи й думаючи про своє.
Проте хлопчик не посмів турбувати діда. Він розумів, що дідові не до казок. "Ми попросимо його іншим разом,— сказав хлопчик портфелеві.— А зараз я сам розкажу тобі про Рогату матір-оленицю, слово в слово, як дід. І розповідатиму так тихо, що ніхто не почує, а ти слухай. Я люблю розповідати і бачити все, як у кіно. Дід каже, що все це правда. Так було..."
4
Трапилося це давно. В давні-прадавні часи, коли лісів на землі було більше, ніж трави, а води в наших краях було більше, ніж суші, жило одно киргизьке плем'я на березі великої і холодної ріки. Енесай звалася та ріка. Тече вона далеко звідси, в Сибіру. На коні туди три роки і три місяці скакать.-Тепер та ріка зветься Єнісей, а в ту пору вона звалася Енесай. Тому й пісня була така:
Чи е ріка ширша тебе, Енесай, Чи е земля рідн.іш тебе, Енесай? Чи є горе глибше тебе, Енесай, Чи е воля вільніш тебе, Енесай?
Нема ріки ширше тебе, Енесай, Нема землі рідніш тебе, Енесай. Нема горя глибше тебе, Енесай, Нема волі вільніш тебе, Енесай.
Отака вона була, ріка Енесай.
Різні народи стояли тоді на Енесаї. Трудно їм доводилось, бо жили вони в постійній ворожнечі. Багато ворогів оточувало киргизьке плем'я. То одні нападали, то другі, то киргизи самі ходили в набіги на інших, забирали скотину, палили житла, вбивали людей.*Убивали всіх, кого вдавалося вбити,— такі були часи. Людина не мала жалю до людини. Людина нищила людину. Дійшло до того, що нікому було хліб сіяти, худобу розводити, на полювання ходити. Легше стало жити грабунком: прийшов, убив, забрав. А за вбивство треба відповідати ще більшою кров'ю і за помсту — ще більшою помстою. І чим далі, тим більше лилося крові. Помутився розум у людей. Не було кому примирити ворогів. Найрозумнішим і найліпшим вважався той, хто вмів заскочити ворога зненацька, перебити чуже плем'я до останньої душі, захопити отари й скарби.
З'явився в тайзі чудний птах. Співав, плакав уночі до світанку людським жалісливим голосом, примовляв, перелітаючи з гілки на гілку: "Буде велика біда! Буде велика біда!" Так воно й сталося, прийшов той страшний день.
Того дня киргизьке плем'я на Енесаї ховало свого старого вождя. Багато років був проводирем батир Кульче, у багато походів ходив, у багатьох січах рубався. В битвах уцілів, та настав час його смерті. У великому смутку перебували одноплемінники два дні, а на третій зібралися поховати батира. За давнім звичаєм тіло вождя годилося нести в останню путь берегом Енесаю по урвищах і кручах, щоб з височини попрощалася душа померлого з материнською рікою Енесай, адже "ене" — це мати, а "сай" — це річище. Щоб душа його проспівала востаннє пісню про Енесай.
Чи е ріка ширша тебе, Енесай, Чи е земля рідніш тебе, Енесай? Чи є горе глибше тебе, Енесай, Чи е воля вільніш тебе, Енесай?
Нема ріки ширше тебе, Енесай, Нема землі рідиіш тебе, Енесай. Нема горя глибше тебе, Еиесай, Нема волі вільніш тебе, Енесай.
На поховальній сопці над ямою годилося підняти батира над головами й показати йому чотири сторони світу: "Ось твоя ріка. Ось твоє небо. Ось твоя земля. Осьо ми, народжені від одного кореня з тобою. Ми всі прийшли провести тебе. Спи спокійно". І щоб пам'ятали далекі нащадки, на могилі батира ставилась кам'яна брила.
У дні похорону юрти всього племені розставляли ланцюгом по березі, щоб кожна родина могла попрощатися з батиром біля свого порога, коли проноситимуть його тіло на погребання, схилити до землі білий стяг скорботи, голосити й плакати при цьому, а тоді йти далі разом з усіма до другої юрти, де знову причитуватимуть, і плакатимуть', і схилятимуть білий стяг скорботи, і так до кінця дороги, аж до погребальної сопки.
Вранці того дня сонце вже виходило на денну дорогу, коли закінчені були всі приготування. Винесено бунчуки з кінськими хвостами на держаках, винесено військові обла-дунки батирові — щит і спис. Кінь його був накритий погребною попоною. Сурмачі наготувалися сурмити в бойові сурми — карнаї, бубнарі вдарити в бубни — добулбаси — так, щоб тайга захиталася, щоб птахи хмарою підлетіли до неба й закружляли, сповнюючи повітря гамором і стогоном, щоб звірі порозбігалися по хащах, дико хропучи, щоб трава поникла до землі, щоб луна покотилася в горах, щоб гори здригнули. Плакальниці порозпускали коси, щоб у сльозах оспівати батира Кульче. Джигіти стали на одне коліно кожен, щоб на міцні плечі підняти його тлінний прах. Все було напоготові, чекали виносу батира. А на узліссі. стояло на прив'язі дев'ять жертовних кобилиць, дев'ять жертовних биків, дев'ять дев'яток жертовних овець на поминальну тризну.
І тоді сталося непередбачене. Хоч би і як ворогували енесайці між собою, але в дні похорону вождів не заведено було йти війною на сусідів. А тепер полчища ворогів, що непомітно оточили на світанку пойняте жалобою стійбище киргизів, вискочили з засади зразу з усіх боків, так що ніхто не встиг сісти в сідло, ніхто не встиг узятися до зброї. І почалося страхітливе побоїще. Убивали всіх підряд. Так задумали вороги, щоб одним ударом покінчити з зухвалим племенем киргизів. Убивали всіх до ноги, щоб не було кому й пам'ятати про це злодіяння, щоб нікому було помщатися, щоб час завіяв сипучим піском сліди минулого. Було — не було.
Людину довго родити й ростити, а вбити — скоріш за все. Багато хто вже лежав порубаний, підпливаючи в калюжах крові, багато хто кинувся в річку, рятуючись од мечів і списів, і потонув у хвилях Енесаю. А вздовж берега, уздовж круч та урвищ палали на цілі верстви киргизькі юрти, охоплені полум'ям. Ніхто не встиг утекти, ніхто не зостався живий. Все було зруйновано і спалено. Тіла повержених поскидали з круч в Енесай. Вороги раділи: "Тепер ці землі наші! Тепер ліси ці наші! Тепер табуни й отари ці наші!"
З багатою добиччю відходили вороги й не помітили, як вернулося з лісу двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Неслухняні й пустотливі, вони ще вранці потайки від рідних побігли в поблизький ліс драти лико на козуби. Загулявшись, вони не помітили, як зайшли у глибокі хащі. А коли почули гамір і крики побоїща й кинулися назад, то не застали живих ні батьків, ні матерів своїх, ні братів, ні сестер. Лишилися діти без роду, без племені. Побігли вони, плачучи, від попелища до попелища, і ніде ні єдиної душі. Осиротіли за годину. В цілому світі зосталися самі. А вдалині клу-бочилася хмара куряви, вороги гнали в свої володіння табуни й отари, захопивши їх під час кривавого наскоку.