БІЛИЙ ПАРОПЛАВ
1
У нього було дві казки. Одна своя, про яку ніхто не знав. Друга та, яку розповідав дід. Потім не лишилося ні одної. Про це й мова. Йому тоді минуло сім років, ішов восьмий. Спершу купили портфель. Чорний дерматиновий портфель з блискучим металевим замочком-заскочкою, що проскакувала під скобочку. З накладною кишенькою на всякий дріб'язок. Одно слово, незвичайний найзвичайнісінький шкільний портфель. З цього, либонь, усе й почалося.
Дід купив його у заїжджій автокрамниці. Автокрамниця, об'їжджаючи з крамом скотарів у горах, завертала іноді й до них на лісний кордон, у Сан-Ташську долину.
Звідси, від кордону, міжгір'ями й схилами підіймався з верхоріччя заповідний гірський ліс. На кордоні всього лише три родини. Та все ж таки автокрамниця час від часу навідувалась і до лісників.
Єдиний хлопчина на всі три двори, він завжди перший помічав автокрамницю.
— Їде! — гукав він, підбігаючи до дверей і вікон.— Машина-магазин їде!
Колісна дорога пробивалася сюди з узбережжя Іссик-Кулю, весь час ущелиною, берегом річки, весь час по камінню й вибоях. Не так легко було їздити по такій дорозі. Дійшовши до Караульної гори, вона підіймалася з дна ущелини на косогір і звідти довго спускалася по крутому схилу до подвір'їв лісників. Караульна гора зовсім близенько — влітку майже щодня хлопчик бігав туди дивитися в бінокль на озеро. І там, на дорозі, завжди все видно як на долоні —Л пішого, і кінного, і, звичайно ж, машину.
Того разу — а це трапилося жаркого літа — хлопець купався в своїй загаті й звідти побачив, як по схилу закуріла машина. Загата була край річкової мілини, на ріні, її спорудив дід з каміння. Якби не та загата, хтозна, може б, хлопчика давно вже не було й на світі. І, як казала баба, річка давно б уже перемила його кістки й винесла б їх просто в Іссик-Куль, і роздивлялися б їх там риби і всякі водяні створіння. І ніхто б не шукав його і не побивався за ним — тому що нічого лізти в воду і тому що не дуже він комусь потрібен. Поки що цього не сталося. А коли б сталося, хто знає,— баба, може, й справді не кинулася б рятувати. Якби він був їй рідний, а то ж, вона каже, чужий. А чужий — завжди чужий, хоч і як його годуй, хоч і як його доглядай. Чужий... А що коли він не хоче бути чужим? І чому саме він повинен бути чужим? Може, не він, а сама баба чужа?
Але про це — потім, і про загату дідову також потім...
Так от, побачив він тоді автокрамницю, вона спускалася з гори, а за нею по дорозі курява клубками здіймалася. І так він зрадів, наче знав, що йому куплять портфель. Він миттю вискочив з води, швидко натяг на худі ноги штани і, ще мокрий, посинілий — вода в річці холодна,— побіг стежкою до двору, щоб першому оповістити про те, що їде автокрамниця.
Хлопчик хутко біг, перестрибуючи через кущики та обминаючи валуни, якщо не міг їх перескочити, і ніде не загаявся й на мить — ні біля високих трав, ні біля каменів, хоч і зна^, що були вони зовсім не прості. Вони могли образитись і навіть підставити ніжку. "Машина-магазин приїхала. Я прийду потім",— кинув він на ходу "Лежачому верблюдові" — так він назвав рудий горбатий граніт, що по груди ввійшов у землю. Як звичайно, хлопчик не минав "Верблюда", не поплескавши його по горбу. Плескав він його по-хазяйськи, як дід свого куцохвостого коня — так, недбало, мимохідь: ти, мовляв, почекай, а я одлучуся тут у справі. Був у нього валун "Сідло" — наполовину білий, наполовину чорний, рябий камінь з сідловии-кою, де можна було посидіти верхи, як на коні. Був ще камінь "Вовк" — дуже схожий на вовка, бурий, з сивизною, з могутнім загривком і важким надлоб'ям. До нього він підкрадався поповзом і прицілювався. Та найулюбленіший камінь —це "Танк", несхитна брила біля самої річки на підмитому березі. Так і гляди, кинеться "Танк" з берега й піде, і завирує річка, закипить білими бурунами. Танки ж у кіно так і ходять: з берега в воду — і пішов... Хлопчик рідко бачив фільми, а тому добре запам'ятовував те, що бачив. Дід іноді возив онука в кіно на радгоспну племферму в сусіднє урочище за горою. Тому й з'явився на березі "Танк", ладен щомиті кинутися через річку. Були ще й інші — "вредні" або "добрі" камені і навіть "хитрі" й "дурні".
Серед рослин теж — "любі", "сміливі", "боязкі", "злі" та всякі інші. Колючий осот, наприклад,— головний ворог. Хлопчик рубався з ним десятки разів на день. Та кінця-краю тій війні не видно було — осот усе ріс і множився. А от польова березка, хоч вона теж бур'ян,— найрозумніша і найвеселіша квіточка. Краще за всіх зустрічає вона вранці сонце. Інші трави нічого не розуміють — чи то ранок, чи вечір, їм однаково. А березки, тільки пригріє проміння, розплющують очі, сміються. Спершу одне око, потім друге, а далі одне за одним розпускаються на березках усі закрутки квітів. Білі, ясно-голубі, бузкові, різні... І якщо сидіти біля них зовсім нишком, то здається, що вони, прокинувшись, нечутно шепочуться про щось. Мурашки і ті про це знають. Уранці вони бігають по березках, мружаться на сонечко і слухають, про що розмовляють квіти між собою. Може, сни розповідають?
Удень, як звичайно — опівдні, хлопчик любив забиратися в зарості стеблистих шіралджинів. Шіралджини високі, квіток на них немає, а такі пахучі, ростуть вони острівцями, збираються купами, не підпускають близько інші трави. Шіралджини — вірні друзі. Особливо коли кривда якась і хочеться плакати, щоб ніхто не бачив, у шіралджинах найкраще можна сховатися. Пахнуть вони, як сосни на узліссі. Гаряче й тихо в шіралджинах. І головне — вони не затуляють неба. Треба лягти гбрілиць і дивитися в небо. Спершу крізь сльози майже нічого не розрізниш. А потім припливуть хмари і витіватимуть угорі все, що ти задумаєш. Хмари знають, що тобі не дуже добре, що тобі хочеться подітися кудись — піти або полетіти, щоб ніхто тебе не знайшов і щоб усі потім зітхали й ахкали — зник, мовляв, хлопчина, де ми його тепер знайдемо?.. І щоб цього не сталося, щоб ти нікуди не зникав, щоб ти нишком лежав і милувався хмарами, хмари перетворюватимуться у все, чого ти забажаєш. З тих самих хмар виходять усілякі речі. Треба лише вміти розпізнавати, що зображують хмари.