Скільки так минуло часу, важко сказати. Але Бім… почав дряпатися в двері.
Ці двері зовсім не нагадували ті інші, які знав Бім: вони оббиті жерстю, подекуди вже з гострими рваними плямами. Але це були двері, тепер єдині двері, крізь які можна було проситися, щоб допомогли й вирятували.
Настала ніч. Холодна, морозяна.
Кудлатка завила.
А Бім дряпався. Він гриз зубами клапті жерсті й знову дряпався, уже лежачи. Кликав. Просив.
На ранок у фургоні стало тихо: Кудлатка не вила, Бім також притих, хіба що зрідка візьме та й шкребне лапою по залізу. Він геть знеміг і знесилів, а може, й змирився, втративши надію й покірно чекаючи своєї долі,— ми не знаємо. Поки що це лишалося таємницею залізного фургона.
РОЗДІЛ 16
Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди на землі. Чотири постріли
В неділю у місті значно більше людей, ніж у звичайні дні: ідуть, їдуть, біжать, купують, продають набиваються в поїзди, автобуси, трамваї, як оселедці в бочку, поспішають з міста, мов очманілі. Посеред дня штовханина трошки затихає, а ввечері знову: ті повертаються із сіл та лісів до міста, а ті виїздять з міста до себе, в села та ліси.
Не дивно тому, що однієї неділі і Хрисан Андрійович приїхав до міста разом з Альошею. Обидва домовилися, що Альоша спробує пошукати Чорновуха, поки батько спродає на базарі продукти. Хрисан Андрійович і раніше брав з собою сина й дозволяв погуляти по місту, ніколи не побоюючись (номер трамвая знає, "свою" автобусну зупинку знає, а щоб наколобродити десь — нізащо). В таких випадках Альоша одержував на руки три карбованці й міг купити собі що завгодно і поїхати куди захоче в місті — хоч у кіно, хоч у цирк. А цього разу Хрисан Андрійович поклав сам в Альошину "внутрішню кишеню" п'ятнадцять карбованців і сказав:
Якщо випадком трапиться Чорновух, а не віддаватимуть — не жалій десятки. Не віддають — клади дванадцять. Не погодяться — віддавай усі п'ятнадцять. А якщо й тоді не буде згоди, пиши собі адресу і — до мене: сам поїду. Допізна не ходи: на четверту годину до автобуса, день став короткий — поночі поїдемо. Та питай про Чорновуха культурно: "Запитати можна, товаришу?" А вже потім викладай: так, мовляв, і так — із села ми, чабани, і без собаки нам ніяк не можна, а пропав. Утік, мовляв, у місто. Добрих людей багато: ти питай, знай своє.
…Містом ішов серйозний міцненький хлопчик і зрідка звертався до зустрічних, до тих, хто, на його думку, заслуговує на довір'я:
Запитати можна, товаришу? Ми, щоб ви знали, чабани…
Гладких зустрічав неймовірно багато, особливо жінок, але поминав їх (мабуть, не працюють, того й страшенно гладкі). Але якраз гладкий ото товариш, почувши хлопчикове запитання, не до нього — до іншого, зупинився й порадив піти на вокзал (там, мовляв, за день уся молодь пройде крізь ворота — вже хтось та знає). А хлопчаків Альоша не поминав жодного.
Саме в цей час і Толик вийшов з дому на чергові розшуки Біма. Він шукав наполегливо уже три дні, але — після уроків, а сьогодні вирішив почати зранку: неділя — до школи не йти.
Ішов містом чистенький хлопчик із культурної сім'ї, ішов, вдивляючись в обличчя, ніби вивчаючи перехожих, і питав, вибравши когось:
Дядечку, скажіть, будь ласка, чи не бачили ви собаку з чорним вухом?.. Білий, з жовтими цятками?.. Ні, не бачили. Шкода. Пробачте.
Толик уже одного разу був у Степанівни, незважаючи на заборону батьків, уже віддав Люсі чеські олівці, яких не буває в жодному магазині, і альбом для малювання, уже розповів, що Бім у нього був, ночував, а потім зник; довідався він від Степанівни й про те, що Іван Іванович, якого він ніколи в житті не бачив, надіслав листа — скоро приїде. Сьогодні Толик надвечір неодмінно зайде ще раз — чи нема якихось новин про Біма, до того ж Люся обіцяла йому подарувати свою картину "Наш Бім".
На одній з вулиць, поблизу від вокзалу, до Толика підійшов хлопчик років тринадцяти, засмаглий, міцний, у новому костюмчику, пошитому по-дорослому, й сказав:
Запитати можна, товаришу?
Таке звертання, як до дорослого, Толикові сподобалося, і він охоче відповів:
Можна. — Спитав і собі:— А що ти хотів?
Чабани ми. А собака пропав — у місто пішов. Часом не бачив? Білий, з жовтими цяточками, а вухо чорпе-чорне. І нога…
Як звуть собаку? — скрикнув Толик.
Чорновух, — відповів Альоша.
Бім, — сказав Толик. — Він!
Неважко уявити, як хлопчики порозумілись: Толик довідався, коли й де куплено Біма, коли він пішов з села; Альоша зрозумів, що приходив до Толика саме Чорновух, а не хтось інший. Усе сходилось: Бім був десь у місті. Обидва вони навіть і не подумали про те, кому з них буде Бім, якщо знайдуть. Головне, шукати, швидше шукати.
Спершу станемо біля вокзалу, — запропонував Альоша. — Один чоловік мені порадив.
Людей тут тьма, хтось уже неодмінно бачив Біма, — погодився й Толик.
Наївність такого розшуку була очевидною, але не Альоші і не Толику. Вони просто відчули дух товариськості, об'єдналися одним бажанням, однією любов'ю до Біма, вони вірили, ось у чому й основа їхньої поведінки.
А уява вже малювала, що Бім і сам може потрапити їм на очі.
А потім зайдемо до твоєї Степанівни, — вже на ходу вирішив Альоша, — її він не помине. Фактично він туди й іде, обов'язково туди. Бо йому інакше не можна: домівка.
Зайдемо, — погодився Толик.
Йому явно подобався Альоша своєю неквапливою мовою і водночас наївністю й простотою. Такі знайомства залишаються на все життя. І добре тому хлопчикові, якому вулиця подарує доброго товариша, а не пройдисвіта.
Хлоп'ята вже розпитали не менш як сотню людей і все вибирали тих, кого слід запитувати.
Того ж ранку в загальну вокзальну метушню, спираючись на палицю, вийшов із вагона швидкого поїзда сивий чоловік у коричневому пальті. Пройшовши вокзал, він зупинився й розглядівся навкруг. Так людина, яка надовго розлучалася з рідними місцями і повернулася назад, дивиться — чи все на місці, чи не змінилося щось. У цю мить до нього й підійшли два незнайомі хлопчики. Один з них, справді сільський, сказав:
Запитати можна, товаришу?
Сивий, трохи схиливши голову набік і ховаючи посмішку, відповів:
Звичайно, можна, товаришу.
Другий, явно міський, продовжив запитання: