Ну? Що робитимемо, хлопчику?.. Кепсько мені, Біме, погано. Осколок… Підповз під серце. Погано, Біме.
Голос його був такий незвичайний, що Бім захвилювався. Він забігав по кімнаті, без упину дряпаючись у двері, немовби кликав: "Уставай, мовляв, ходім, ходім". А Іван Іванович боявся поворухнутись. Бім знову сів біля нього й заскавулів потихеньку.
Що ж, Бімко, давай спробуємо, — насилу вимовив Іван Іванович і обережно встав.
Він трохи посидів па ліжку, потім звівся на ноги й, опираючись однією рукою об стіну, другу тримаючи біля серця, тихо переступав до дверей. Бім ішов поруч з ним, не зводячи погляду з друга і ні разу, ні разу не крутнув хвостом. Він ніби хотів сказати: ну, от і добре. Ходімо, ходімо потихеньку, ходімо.
Вийшовши на площадку, Іван Іванович подзвонив у сусідні двері, а коли з'явилась дівчинка, Люся, він щось їй сказав, та побігла до себе в кімнату і повернулася з бабусею, Степанівною. Як тільки Іван Іванович сказав їй те саме слово "осколок", вона заметушилась, взяла його під руку й повела назад:
Вам треба лежати, Іване Івановичу. Лежати. Ось так, — сказала вона, коли той знову ліг на спину. — Тільки лежати. — Вона взяла зі столу ключі і швидко вийшла, майже побігла, задріботівши по-старечому.
Звичайно, Бім сприйняв слово "лежати", повторене тричі, так, ніби воно стосувалося і його. Він ліг поруч з ліжком, не зводячи погляду з дверей: тяжкий стан хазяїна, хвилювання Степанівни і те, що вона взяла зі столу ключі,— усе це передалося Бімові, і він весь був у тривожному чеканні. Незабаром він почув: ключ вставили в замок, замок клацнув, двері відчинилися, в прихожій заговорили, потім увійшла Степанівна, а за нею троє чужих у білих халатах — дві жінки і чоловік. Від них пахло не так, як від інших людей, а скоріш тією скринькою, що висить на стіні, яку хазяїн відчиняв тільки тоді, коли говорив: "Кепсько мені, Біме, кепсько, погано".
Чоловік рішуче ступнув до ліжка, але…
Бім кинувся на нього звіром, упер йому в груди лапи і двічі гучно гавкнув.
"Геть! Геть!" — прокричав Бім.
Чоловік сахнувся, відштовхнувши Біма, жінки вискочили в прихожу, а Бім сів біля ліжка, тремтів усім тілом і, очевидно, ладен був швидше віддати життя, ніж підпустити невідомих людей до друга в таку тяжку для нього хвилину.
Лікар, стоячи у дверях, сказав:
Ну й собака! Що ж робити?
Тоді Іван Іванович жестом покликав Біма ближче до себе, погладив по голові, ледь повернувшись. А Бім притиснувся до друга плечем і лизав йому шию, обличчя, руки…
Підійдіть, — тихо вимовив Іван Іванович, дивлячись на лікаря.
Той підійшов.
Дайте мені руку.
Той подав.
Здрастуйте!
Здрастуйте! — сказав лікар.
Бім доторкнувся носом до лікаревої руки, що й означало на собачій мові: "Що ж вдієш! Так тому бути: друг мого друга — мені друг".
Внесли посилки. Поклали на них Івана Івановича. Він промовив:
Степанівно… пригляньте за Бімом, люба. Випускайте вранці. Він сам приходить скоро… Бім чекатиме. — І до Біма: — Чекати… Чекати…
Бім знав слово "чекати": біля магазину— "сидіти, чекати", біля рюкзака на полюванні — "сидіти, чекати". Зараз він вискнув, покрутивши хвостом, що означало: "О, мій друг повернеться! Він іде, але швидко повернеться".
Зрозумів його тільки Іван Іванович, більш ніхто не зрозумів — це він побачив у їхніх очах. Бім сів біля носилок і поклав на них лапу. Іван Іванович потиснув її.
Чекати, хлопчику. Чекати.
Ось цього Бім ніколи не бачив у свого друга, щоб отак горошинами скотилася вода з очей.
Коли винесли носилки і клацнув замок, він ліг біля дверей, витяг передні лапи, а голову поклав на підлогу, вивернувши її на бік: так собаки лягають, коли їм боляче або тужно; вони й помирають найчастіше у такій позі.
Але Бім не помер від туги, як той собака-поводир, що прожив із сліпим чоловіком багато років. Той ліг коло могили хазяїна, відмовився від їжі, яку приносили на кладовище доброчинці, а на п'ятий день, коли зійшло сонце, він помер. І це бувальщина, а не вигадка. Знаючи незвичайну собачу відданість і любов, не кожен мисливець скаже про собаку: "Здох", віп завжди скаже: "Помер".
Ні, Бім не помер. Бімові сказано чітко: "Чекати". Він вірить — друг прийде. Адже скільки разів було так: скаже "Чекати" — і неодмінно прийде.
Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя.
Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Щось робиться не так, як завжди… Від халатів пахне бідою. І Бім затужив.
Опівночі, коли зійшов місяць, стало нестерпно. Навіть поруч з хазяїном він завжди непокоїв Біма, цей місяць, у нього є очі, він дивиться цими мертвими очима, світить мертвим холодним сяйвом, і Бім ховався од нього в темний куток. А тепер він аж тремтить від його погляду, а хазяїна нема. І от глупої почі він завив, протяжно, з підголоском, завив, мов перед напастю. Він вірив, що хтось почує, а може, й сам хазяїн почує.
Прийшла Степанівна.
Ну що тобі, Біме? Що? Івана Івановича нема. Ой-ой-ой, погано.
Бім не відповів ні поглядом, ні хвостом. Він тільки дивився на двері.
Степанівна увімкнула світло й пішла. З вогнем: стало легше — місяць одсунувся далі й поменшав. Бім умостився під самісінькою лампочкою, спиною до місяця, та незабаром знову ліг перед дверима: чекати.
Вранці Степанівна принесла кашу, насипала її в Бімову миску, але він навіть і не встав. Так робив і собака-поводир — він не вставав і тоді, коли приносили їжу.
Ти диви, сердешний який, га? Це ж просто диво, та й годі. Ну, піди погуляй, Біме. — Вона широко розчипила двері.— Піди.
Бім підвів голову, уважно подивився на бабусю. Слово "гуляти" йому знайоме, воно означає — воля, а "іди, іди гуляти" — цілковита свобода. О, Бім знав, що таке свобода: роби все, що дозволяє хазяїн. Та ось його нема, а кажуть: "Піди погуляй". Яка ж це свобода?
Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, що такі, як Бім, розуміють людину й без слів, а ті слова, що їх вони знають, містять у собі дуже багато і, відповідно до випадку, різне. Вона від простоти душевної сказала:
Не хочеш каші, піди пошукай чогось іншого. Ти й травицю любиш. Гляди і на смітнику щось розкопаєш (не знала вона, наївна, що Бім на смітниках і не був ніколи). Піди пошукай.