Білий Бім Чорне вухо
Ґаврііл Троєпольскій
Переклад: Віра Білова.
Повість
РОЗДІЛ 1
Двоє в одній кімнаті
Жалібно й, здавалося, безнадійно він раптом починав скавучати, незграбно перевалюючись туди-сюди, — шукав матір. Тоді хазяїн садовив його собі на коліна й засовував у ротик соску з молоком.
Та й що лишалося робити місячному цуценяті, коли воно ще анічогісінько не тямило в житті, а матері нема й нема, хоч як жалійся. От він і намагався в перші два дні час од часу учиняти сумні концерти. Але це, між іншим, не заважало йому в обіймах із пляшечкою молока засинати на руках у хазяїна.
А на четвертий день малятко вже стало звикати до тепла людських рук. Цуценята дуже швидко починають розуміти ласку.
Імені свого він іще не знав, але через тиждень уже добре запам'ятав, що він — Бім.
У два місяці він з подивом побачив речі: височенний як для цуценяти письмовий стіл, а на стіні — рушницю, мисливську сумку і обличчя людини з довгим волоссям. До всього цього швиденько звик. Нічого дивного вже не було і в тому, що людина на стіні нерухома: якщо не ворушиться — зовсім не цікаво. Щоправда, трохи пізніше, згодом, він хоч і зрідка, а візьме та й гляне: що б це означало — обличчя визирає з рамки, наче з віконця?
Друга стіна була цікавішою. Вона вся складалася з різних брусочків, які хазяїн міг по одному вийняти і вставити знову. В чотири місяці Бім уже зміг, ставши на задні лапки, дотягнутися до стіни. Він сам вийняв зубами брусочок і спробував його дослідити. Але той чомусь зашелестів і залишив у зубах у Біма якийсь клаптик. Так весело було роздирати той клаптик на дрібні часточки.
А це ж що таке?! — нагримав хазяїн. — Не можна! — І тицяв Біма носом у книжку. — Біме, не можна. Не можна!
Після такої науки навіть людина відмовиться від читання, а Бім — ні: він довго й уважно дивився на книжки, схиляючи голову то на один бік, то на другий. І, мабуть, вирішив-таки: якщо вже не можна цієї, візьму іншу. Він тихенько вп'явся в корінець і затяг оте саме під диван; там віджував спершу один ріжок палітурки, потім другий, а потім, забувши про все, витяг нещасну книжку на середину кімнати й почав терзати лапами граючись, та ще й з підстрибом.
Отут він і дізнався вперше, що таке "боляче" й що таке "не можна". Хазяїн встав з-за столу й суворо сказав:
Не можна! — й скубонув за вухо. — Ти ж мені, дурна твоя голово, "Біблію для віруючих і невіруючих" пошматував. — І знову: — Не можна! Книжки — не можна! — Він ще раз смикнув його за вухо.
Бім вискнув та й підняв усі чотири лапи догори. Так, лежачи на спині, він дивився на хазяїна й не міг зрозуміти, що ж, власне, відбувається.
Не можна! Не можна! — товкмачив той навмисне і тицяв знову й знову книжку до носа, та вже не карав. Потім підняв цуценя на руки, гладив і знай казав: — Не можна, хлопчику, не можна, дурнику. — І сів. І взяв його на коліна.
Так у ранньому віці Бім вислухав від хазяїна мораль через "Біблію для віруючих і невіруючих". Бім лизнув йому руку й уважно подивився в обличчя.
Йому вже подобалося, коли хазяїн з ним розмовляв, але розумів він поки що лише "Бім" і "не можна". Одначе дуже цікаво спостерігати, як звисає на лоба білий чуб, ворушаться добрі губи і як доторкуються до шерсті теплі ласкаві пальці. Зате Бім уже напевно умів розпізнати — веселий нині хазяїн чи сумний, лає він чи хвалить, кличе чи проганяє.
А хазяїн бував і сумний. Тоді він розмовляв сам з собою і звертався до Біма:
Отак-то і живемо, дурнику. Ти чого дивишся на неї? — показував він на портрет: — Вона, друже, померла. Нема її. Нема… — Він гладив Біма і з повною впевненістю примовляв: — Ех ти, мій дурнику, Бімко. Нічого ти ще не розумієш.
А втім, це було не зовсім так, бо ж Бім розумів, що зараз гратися з ним не будуть, та й слово "дурник" брав на себе, і "хлопчик" — також. Отож коли великий друг називав його дурником або хлопчиком, то Бім ішов негайно, як і на кличку. А якщо вже він, у такому віці, засвоював інтонацію голосу, то, звичайно ж, обіцяв бути якнайрозумнішим собакою.
Та хіба тільки розум визначає становище собаки серед своїх співбратів? На жаль, ні. Хоч Бім і був розумний, одначе в нього не все було як слід.
Щоправда, він народився від породистих батьків, сетерів з довгим родоводом. У кожного його предка було особисте свідоцтво. Хазяїн міг би за цими анкетами дійти не тільки до Бімових прадіда й прабаби, але й знати, при бажанні, прадідового прадіда й прабабину прабабу. Це все, звичайно, добре. Та річ у тому, що Бім при всіх достоїнствах мав велику ваду, яка згодом дуже позначилася на його долі: хоч він був із породи шотландських сетерів (сетер-гордон), але масть виявилася зовсім не типовою — ось у чому сіль. За стандартами мисливських собак сетер— гордон має бути неодмінно "чорний, із синюватим вилиском — кольору воронового крила, і неодмінно з виразно одмежованими яскравими рудо— червоними підпалинами"; навіть білі плями на не передбачених стандартом місцях вважаються великою вадою у гордонів. А Бім уродився таким: тулуб білий, але з рудуватими підпалинами і навіть ледь помітним рудим крапом, тільки одне вухо та одна нога чорні, справді — як воронове крило; друге вухо м'якого жовтувато-руденького кольору. Просто дивовижне таке явище: за всіма статтями — сетер-гордон, а масть — нічого схожого. Якийсь далекий-далекий предок узяв ото й вискочив у Бімі: батьки — гордони, а він — породи альбінос.
А загалом, з такою різнобарвністю вух і з підпалинками під великими розумними темно-карими очима Бімова морда була навіть симпатичніша, показніша, можливо, навіть розумніша або, так би мовати, філософічніша, розважливіша, ніж у звичайних собак. І їй же право, усе це не можна навіть назвати мордою", а певніше — собаче обличчя. Проте за законами кінології біла масть, у конкретному випадку, вважається ознакою виродження. В усьому — красень, а за стандартами кольору шерсті — явно сумнівний і навіть порочний. Отака біда була в Біма.
Звичайно, Бім не розумів провини свого народження, бо нікому не дано природою до появи на світ обирати батьків. Бімові просто не дано й думати про це. Він жив собі й поки що радів.