— Прошу вас припинити цю неприємну, смішну сцену.
— Негайно проведіть цього добродія до більярдної, Куль-гаме.
— Ні.
— Ви проведете цього добродія до більярдної.
— Ні.
— Мені буде прикро, Кульгаме, якщо дуже давні службові стосунки, що пов'язують вас із нашим готелем, урвуться через невиконання простого наказу.
— У цьому готелі, пане директоре, ще жодного разу не знехтували бажання гостя не турбувати його, крім тих випадків, звичайно, коли в справу втручалася вища влада. Гестапо. Тоді ми були безсилі.
— Вважайте цей випадок за втручання вищої влади.
— Ви з гестапо?
— На такі запитання я не відповідаю.
— Ви зараз же проведете цього добродія до більярдної, Кульгаме.
— Ви, пане директоре, хочете стати першим, хто переступить засади нашої фірми — не зраджувати таємниць своїх гостей?
— То я сам проведу вас до більярдної, пане докторе.
— Тільки через мій труп, пане директоре.
Треба бути таким продажним, як я, і таким старим, як я, аби знати, що є речі, які не продаються. Порок перестає бути пороком, коли зникає доброчесність, і ти не зрозумієш, що таке доброчесність, коли не знатимеш, що є навіть повії, які відмовляють певним клієнтам. Але я повинен був знати, що ти свиня, я тебе годинами вчив у своїй кімнатці нагорі, як треба непомітно брати чайові, мідяками, монетами по одній марці й папірцями. Треба вміти непомітно брати гроші, бо чайові—душа нашого фаху. Я тебе вчив цього і добре з тобою намордувався, бо ти був нездарний учень, але намагався мене обманути, брехав, що для вправ у нас було тільки три монети по одній марці, хоч їх було чотири, хотів одну в мене видурити. Ти завжди був свинею, ніколи не розумів, що є речі, про які кажуть: "Такого не можна робити", і тепер знов робиш те, чого "не можна робити". За цей час ти навчився брати чайові й напевне береш навіть менше, ніж тридцять срібняків.
— Негайно вертайтесь у вестибюль, Кульгаме, я сам проведу цього добродія. Відступіть убік. Я вас попереджаю.
Тільки через мій труп. А вже й так за десять одинадцята, через десять хвилин він однаково зійде сходами вниз. Якби ви хоч трішки подумали, цієї комедії не сталося б, але хай навіть лишилося всього десять хвилин, однаково тільки через мій труп. Ви ніколи не знали, що таке честь, бо не знали, що таке безчестя. Ось я стою, Йохен, права рука в готелі, продажний старий чоловік, якому відомі всі пороки на світі, але в більярдну ви пройдете тільки через мій труп.
З
Він уже давно не грав за правилами, не докінчував ряду, не рахував очок, штовхав кулю то легенько, то різко, начебто без будь-якого сенсу і без будь-якої мети. Стукаючись об дві інші кулі, вона щоразу вичаровувала для нього з зеленої порожнечі нову геометричну фігуру. То було ніби зоряне небо, по якому рухалося лише кілька цяток, орбіти комет: білі на зеленому полі, червоні на зеленому полі. Сліди комет спалахували і зразу ж згасали, ледь чутний шурхіт позначав ритм утворюваних фігур: п'ять або й шість разів, якщо куля, що її він штовхав, стукалась об борт чи об інші кулі. З того одноманітного шурхоту вирізнялися тільки деякі звуки, глухі або дзвінкі. Ті все наново накреслювані лінії залежали від величини кута, підлягали законам геометрії і фізики, енергія, яку він за допомогою кия передавав кулі, і невелика енергія тертя мали свій вимір, той вимір закарбовувався в його мозку й завдяки ударам кия втілювався в геометричні фігури, що не мали стійких є}юрм, на мить виникали й знов руйнувалися, тільки-но куля починала котитись. Часто він цілих півгодини грав однією кулею: біла куля котилася по зеленому полі, одна-однісінька зірка на небі, легенько, тихо, музика без мелодії, живопис без образу, майже без барв, сама лише формула.
Блідий хлопець охороняв двері. Він стояв, прихилившись до білого лакованого одвірка, заклавши руки за спину і схрестивши ноги. Одягнений він був у бузкову ліврею готелю "Принц Генріх".
— Ви нічого не розповісте мені сьогодні, пане докторе? Він підвів очі, відклав кия, взяв сигарету, закурив її і
виглянув на вулицю, що тонула в затінку собору Святого Северина. Ремісничі учні, машини, черниці: вуличне життя. Сіре осіннє світло, відбиваючись від бузкових оксамитових портьєр, здавалося майже срібним. У ресторані, в обрамленні велюрових завіс, снідали запізнілі гості. Це освітлення навіть накруто звареним яйцям надавало порочного вигляду, а обличчя доброчесних жінок здавалися в ньому розпусними. Офіціанти у фраках, в очах яких прозирала згода виконати кожне, навіть найменше, бажання гостя, нагадували вельзе-вулів, особистих посланців Асмодея, а вони ж були тільки безневинними членами профспілки, що після роботи ревно читали передові статті своєї профспілкової газети. Здавалося, що вони поховали свої ратиці в майстерно зроблене ортопедичне взуття. Хіба на їхніх білих, червоних і жовтих лобах не випиналися маленькі елегантні ріжки? Цукор у позолочених цукерницях був ніби не цукор, тут відбувалися всілякі перетворення, вино було не вином, хліб був не хлібом, усе в цьому освітленні ставало складовою частиною таємничих пороків; тут справляли урочистий обряд, але наймення божества можна було називати тільки подумки, а не вголос.
— Що тобі розповісти, хлопче?
У його пам'яті залишалися не слова і образи, а лише рухи. В батька йому запам'яталася хода, грайлива крива лінія, яку за кожним кроком описувала його права холоша, так швидко, що темно-синій рубчик, яким вона була підшита зісподу, показувався тільки на мить,— він часто спостерігав батькову ходу, коли той уранці простував повз Грецову крамницю снідати до кав'ярні "Кронер". У матері він пам'ятав складну фігуру, яку описували її руки, коли вона покірно складала їх на грудях, перше ніж вимовити котрусь із своїх утертих фраз: "Який поганий цей світі або "Як мало є людей із чистим серцем",— її руки ніби писали ці слова в повітрі, а тоді вже вона вимовляла їх. Від Отто в його пам'яті лишилися ноги в чоботях, що карбували крок, коли він ішов коридором і далі вулицею, "ворог, ворог" — вистукували ті ноги по кам'яних плитах, хоч кілька років тому вони вистукували інше слово: "братик, братик". Від бабусі йому запам'ятався порух, який вона робила цілих сімдесят років і який він тепер багато разів на день спостерігав у своєї дочки, порух сторічної давності, що передався в спадок і кожного разу лякав його: Рут ніколи не бачила своєї прабаби, звідки в неї цей порух? Ні про що й гадки не маючи, вона відкидала волосся з лоба так само, як її прабаба.