— Крец — так би мовити, зірка опозиції,— сказав Роберт.
— Я раз по раз чув слово "опозиція", але з їхньої розмови не збагнув, до кого вони стоять в опозиції.
— Якщо вони чекали на Креца, то це були ліві.
— То цей Крец має серед них таку славу? Вони від нього так багато сподіваються?
Атож,— відповів Роберт,— вони покладають на нього
великі надії.
Я бачив його,— сказав Шрелла, він прийшов остан
ній. Якщо вони покладають на нього такі великі надії, то хотів би я знати, хто для них зовсім безнадійний... Мені здається, що якби я когось хотів убити, То саме його. Невже ви всі осліпли? Певне ж, він розумний і освічений, цитує в оригіналі Геродота, а для цих пішаків, що мліють при слові "освіта", це, звичайно, звучить, як божиста музика. Але думаю, Роберте, що ти ні на хвилину не лишив би свою дочку чи свого сина на самоті з тим Крецом, який від снобізму вже зовсім забув, якої він статі. Ці люди поводяться, як на кону, Роберте, вони грають кінець світу, але грають погано, бракує ще тільки жалобної музики, і вийшов би похорон за третім розрядом...
їхню розмову урвав телеоЬонний дзвінок. Роберт підійшов зі Шреллою до апарату, що стояв у кутку, і зняв трубку.
— Леонора? — сказав він.— Я радий, що батько запросив вас, і вибачте мені, будь ласка, за те, що я сьогодні вранці набалакав вам, добре? Батько чекає на вас у двісті дванадцятому номері. Лист від пана Шріта? Всі розрахунки до проекту "Х5" зроблені неправильно? Добре, я зателефоную Шріто-ві. В кожному разі, я вдячний вам, Леоноро, і ми на вас чекаємо.
Роберт поклав трубку і знов обернувся до Шрелли.
— По-моєму...— почав він, але замовк, почувши якийсь дивний, не дуже голосний тріск.
— О боже,— сказав Шрелла,— це постріл.
— Так,— підтвердив Роберт,— це постріл. Мабуть, нам тепер треба піднятися нагору.
Гуго прочитав: "Відмова від прав. Цим даю свою згоду на те, щоб мій син Гуго..." Під заявою стояли важливі печатки й підписи, але голос, який він боявся почути, не озвався. Що то був за голос, який наказував йому колись прикрити голизну матері, коли вона поверталася додому зі своїх походеньок, лягала на ліжко й починала мурмотіти страшну, як смерть, молитву: "Нащо пащо нащо"? Він відчував жаль, коли прикривав її, приносив їй води, скрадався до крамниці й випрохував там для неї дві сигарети, боячись, що дорогою на нього нападуть хлопці, битимуть його й прозиватимуть "ягням божим". Що то був за голос, який наказував йому грати в канасту з жінкою, що "не повинна була народитися*, 1 який попереджав його, щоб він не заходив до номера овечої жриці? Тепер той голос звелів йому прошепотіти слово "батько". Щоб страх, який посів його, став менший, він почав вимовляти інші слова: "брат", "сестра", "дідусь", "бабуся", "дядько", але ніщо не допомагало. Він додавав до них усе нові слова: "динаміка" й "динаміт", "більярд" і "коректний", "шрами на стіні", "коньяк" і "сигарети", "червона куля на зеленому полі", "біла куля на зеленому полі", але й від цього страх не меншав. Може, треба щось робити, щоб він трохи розвіявся? Він відчинив вікно і глянув на юрбу, що гула на майдані. Що то було за гудіння — мирне чи грізне? На тлі темно-синього неба спалахував с£>ейєрверк. Від кожного залпу розпукувались велетенські квітки, цілі снопи жовто-гарячих квіток, що хилилися на всі боки, ніби розчепірені пальці. Він зачинив вікно, погладив бузкову ліврею, що висіла на вішаку біля одвірка, й відчинив двері в коридор. Навіть тут, нагорі, було відчутне хвилювання, що охопило весь готель, у двісті одинадцятому номері тяжко поранений! Гомін, біганина по коридорах та по сходах і владні голоси поліцаїв: З дороги! З дороги! З дороги! Гуго ще дужче злякався і знов прошепотів.
— Батько. Директор сказав:
— Нам тебе бракуватиме. Невже ти підеш від нас, та ще й так раптово?
Гуго нічого не сказав, тільки подумав: "Все й мало статися раптово, до цього йшлося". Та коли Йохен приніс звістку про замах, директор перестав дивуватися, що він, Гуго, йде від них. Почувши Йохенову звістку, директор не вжахнувся, а зрадів, замість сумно похитати головою, він радісно потер руки.
— Ви нічого не розумієте. Такий скандал зразу додасть готелеві слави. По газетах зарясніють величезні заголовки. Убивство — це не самогубство, Йохене, а політичне вбивство — не якесь там звичайне вбивство. Коли він не помер, то ми вдамо, що помирає. Ви нічого не розумієте, в газетах повинен бути хоча б такий рядок: "Життя потерпілого висить на волоску". Всіх, хто дзвонитиме по телео^юну, з'єднуйте зі мною, щоб не ляпнули якоїсь дурниці. О господи, чого у вас такий переляканий вигляд? Будьте стримані, показуйте на обличчі легеньке співчуття, немов людина, яка хоч і оплакує небіжчика, але тішиться, що отримає спадщину Гайда, діти мої, беріться до роботи. На нас дощем посиплять-ся телеграми з проханням залишити номер. І саме М.! Ви навіть не уявляєте собі, що це означає. Аби тепер не сталося
ще й якогось самогубства. Негайно зателео^юнуйте добродієві з одинадцятого номера, не біда, якщо він розлютиться й їде Хай йому біс, невже його і 4>ейєрверк не збудив! Гайда, діти, до зброї!
"Тату,— подумав Гуго,— ви повинні забрати мене звідси, мене самого не пустять до двісті дванадцятого номера". В сірих сутінках сходової клітки спалахували магнієві блискавки, потім з'явився освітлений чотирикутник ліс})та, який привіз гостей з* номерів від двісті тринадцятого до двісті двадцять шостого,— вони не могли вийти на своєму поверсі, бо коридор оточила поліція, і тепер мусили спускатися до себе запасними сходами через третій поверх. Коли двері ліцЬта відчинилися, з нього, схвильовано перемовляючись, висипалися чоловіки в темних костюмах і жінки в ясних сукнях. Обличчя в ішх були розгублені, уста викривлені, з них злітали слова: "Це щось не чуване!" і "Це скандал!" Гуго надто пізно зачинив двері, вона побачила його і кинулась коридором до його кімнати. Тільки-но він устиг оберну ти ключа в замку, як вона почала щосили смикати за ручку дверей.
— Відчини, Гуго, ну, відчини ж!
— Не відчиню.
— Я тобі наказую!
— Я вже чверть години не працюю в готелі, шановна пані.