— А для мого батька? — спитав Йозеф.
— Я його ще не знаю,— відповіла вона.— Ходімо. І не ховай голову в пісок, скажи йому про це, як тільки тралиться нагода. Ходімо.
Вона потягла його за руку, він підвівся і, коли сів у машину, знов обняв її за плечі.
9
Молодий банковий службовець співчутливо глянув на Шреллу, коли той підсунув до нього по мармуровій ляді п'ять англійських шилінгів і тридцять бельгійських франків.
— Це все?
— Так, усе,— відповів Шрелла.
Службовець узявся до свого арифмометра й невдоволено покрутив ручкою. Крутити йому довелось небагато, і вже це викликало в нього зневагу. Написавши на бланку кілька цифр, він підсунув до Шрелли п'ятимаркову асигнацію, чотири монети по десять пфенігів і три по одному.
— Прошу, хто далі.
— Ви б не могли мені сказати, чи до Блесенфельда й досі ходить одинадцятий номер? — тихо спитав Шрелла.
— Чи одинадцятий ходить до Блесенфельда? — перепитав службовець.— Я ж не довідкове бюро трамвайного управління. А крім того, я справді не знаю, чи він туди ходить.
— Дякую,— сказав Шрелла, поклав гроші в кишеню й відступив, даючи місце біля віконця чоловікові, що виклав на ляду цілу пачку швейцарських франків. Виходячи з банку, він іще чув, як довго й шанобливо крутилася ручка арифмометра.
"Нічим не можна краще виявити свою зневагу, як увічли вістю",— подумав він.
Вокзал. Літо. Сонце. Веселі обличчя. Кінець робочого тиж ня. Бої з готелю несли на перон валізи, якась молода жінка високо тримала табличку з написом: "Ті, хто їде до Лурда, збираються тут". Продавці газет, ятки з квітками, дівчата й хлопці з барвистими купальними рушниками під пахвами.
Шрелла перейшов привокзальний майдан, зупинився на острівці для пішоходів і почав вивчати таблицю трамвайних маршрутів. Одинадцятий і досі ходив до Блесено^ельда, він саме стояв перед червоним світлом світлос}юра між готелем "Принц Генріх" і задньою стіною собору Святого Северина. Ось він під'їхав до зупинки, пасажири вийшли з нього, і Шрелла став у чергу, щоб заплатити за проїзд. Потім сів скинув капелюха, стер піт з чола і протер скельця окулярів. Поки трамвай рушав, він даремно чекав, що в нього з'являться якісь почуття,— вони так і не з'явилися. Школярем він тисячі разів їздив одинадцятим номером у місто й назад додому. Він пригадував замащені чорнилом пальці школярів, що їхали з ним, їхню дурну балаканину, яка завжди страшенно дратувала його: зрізаний конус, давноминулий час, умовний час з ірреальним значенням, борода Барбаросси, що й досі росте крізь стіл, "Підступність і кохання", Лівій, Овідій у сіро-зелених палітурках, і що далі від'їздив трамвай від центру, в напрямку Блесено^ельда, то тихіша ставала балаканина. Поки трамвай виїздив за межі Старого міста, злазили ті, що вважали себе зобов'язаними говорити про гімназійні предмети з найбільшим апломбом, і розходилися по широких темних вулицях з показними будинками, в Новому місті злазили ті, в чиїх голосах було менше апломбу й розходилися по вужчих вулицях з гіршими, не такими показними будинками, і лише два чи три гімназисти доїздили до БлесеноЬельда, де будинки були зовсім непоказні. Коли трамвай, погойдуючись на рейках, поминаючи дачні городи й гравійні кар'єри, під'їздив до останньої зупинки, в ньому вже розмовляли про нормальні речі.
— Твій батько також страйкує?
— У Гресігмана скидка вже досягла чотирьох з половиною процентів.
— Маргарин подешевшав на п'ять по^енігів.
Парк, де літню зелень давно витолочено, де піщаний грунт навколо басейнів перетоптаний тисячами дитячих ніг і всіяний сміттям, клаптями паперу та склом із пляшок. Груфель-штрасе, де склади скупників утилю знов і знов наповнювали ся обрізками бляхи й ганчірками, пляшками й папером. Тут колись з'явилася була злиденна ятка з лимонадом, у якій худий, як жердина, безробітний хотів спробувати щастя в торгівлі. Скоро він погладшав, обладнав свою ятку склом і хромом, поставив блискучі автомати, набив черево пфенігами й запанів, хоч іще кілька місяців тому, коли виникала така необхідність, покірно знижував ціну за склянку лимонаду на два пфеніги, боязко озираючись навколо й пошепки прохаючи:
— Тільки нікому більше не кажи.
Одинадцятий номер, погойдуючись на рейках, проїхав Старе місто, Нове місто і повз дачні городи та гравійні кар'єри почав наближатися до Блесено^зельда, а в його серці не ворухнулися ніякі почуття. Він тисячі разів чув назви цих зупинок: Буасерештрасе, Північний парк, Блезький вокзал, Внутрішнє кільце, але цього сонячного вересневого надвечір'я, коли майже порожній трамвай під'їздив до кінцевої зупинки, всі вони звучали для нього як незнайомі, наче почуті вві сні, але почуті кимось іншим, і той інший даремно намагався розповісти йому про них, звучали, як благання про допомогу, що долинали з густого туману. Там, на розі Паркової і Внутрішнього кільця, стояла ятка, в якій його мати пробувала торгувати смаженою рибою, але зазнала невдачі через своє жалісливе серце:
— Як я можу не дати голодним дітям шматочка риби, коли вони бачать, що я її смажу? Як?
І батько казав:
— Звичайно, не можеш, але нам доведеться закрити ятку, ми вже не маємо ні грошей, ні кредиту, торгівці не дають нам риби.
Поки шматок обкачаного в сухарях риб'ячого філе смажився в гарячій олії, мати накладала на картонну тарілочку ложку, дві або й три картопляного салату. Жаліючи, материне серце не лишалося тверде, з її синіх очей текли сльози, і сусідки шепотіли одна одній:
— Вона виплаче свою душу.
Мати перестала їсти й пити, з квітучої тілистої жінки вона обернулася в змарнілу й худу, від вродливої бус})етниці на вокзалі, яку всі любили, нічого не лишилося, вона ще тільки мала силу мурмотіти: "Володар небесний, володар небесний" та гортати пошарпані сектантські молитовники, що провіщали кінець світу. А на курній вулиці майоріли червоні прапори, хтось інший ніс плакати з портретами Гінденбурга, зчинялася бійка, лунав крик, постріли, грали сурми й гупали барабани. В труні мати, бліда й виснажена, скидалася на дівчинку. її поховали на дільниці для бідних, на могилі посадили айстри й поставили тонкий дерев'янки хрест: "Едіт Шрелла, 1896—1932". Вона виплакала свою душу, і тіло її змішалося з землею на Північному кладовищі.