Якщо його дочка Рут хоче ще встигнути на поїзд, то вона тепер саме пробігає в зеленій шапочці, з-під якої вибиваються чорні коси, і в рожевому светрі повз портал собору Святого Северина, розпашіла, щаслива, що зустрінеться з батьком, братом і дідусем, що вони поїдуть разом до абатства Святого Антонія, де вип'ють кави перед великим родинним святом, призначеним на вечір. Батько стояв у затінку біля вокзалу й вивчав розклад поїздів. Його тонке обличчя порожевіло, він завжди був люб'язний, великодушний, привітний і ніколи не приймав причастя буйвола, не озлився на старість. Чи він знав усе? Чи ще взнає? А його син Йозеф? Як він зможе йому пояснити це? Мовчати було краще, ніж
висловлювати свої думки й почуття, які потім запротоколюють і покажуть психологам.
Не зміг він цього пояснити й привітному молодому американцеві, що дивився на нього, хитаючи головою, а потім підсунув йому по столі почату пачку сигарет. Він узяв пачку, подякував, сховав її до кишені, а сам зняв із грудей свій Залізний хрест і підсунув його по столі американцеві. Червоно-біла картата скатертина зморщилася в тому місці, і він розгладив її. Американець почервонів.
"Ні, ні,— сказав Роберт,— вибачте мою незграбність, я не хотів вас образити, просто відчув потребу подарувати вам на пам'ять цей хрест, на пам'ять про того, хто висадив у повітря абатство Святого Антонія і отримав за це орден, висадив, хоч знав, що генерал, який йому дав такий наказ, божевільний, і знав, що висаджувати абатство ні з тактичних, ні з стратегічних міркувань не було ніякого сенсу. Я залюбки візьму ваші сигарети і прошу вас, вважайте, що ми просто обмінялися подарунками як ровесники".
Може, він висадив абатство тому, що тоді на святі літнього сонцестояння п'ятеро чи шестеро ченців виїхали на конях на пагорб і, коли запалало багаття, заспівали: "Тремтять порох-пяві кістки". Багаття запалив Отто, і сам він теж стояв там із маленьким сином на руках, білявим, кучерявим Йозефом, що радісно заплескав у долоні, коли вгору шугнуло полум'я. Поряд із ним стояла Едіт і стискала його праву руку. А може, він висадив у повітря абатство ще й тому, що Отто не був йому чужий у цьому світі, де один порух руки коштує людині життя. Навколо святкового багаття, яке доручили розпалити Отто, стояла сільська молодь із Додрінгена, Шаклінгена, Кіслінгена й Денклінгена, на розпашілі обличчя хлопців і дівчат падали моторошні відблиски вогню, і всі співали ту пісню, яку почав простодушний чернець, ввігнавши остроги в боки простодушного селянського коня: "Тремтять порохняві кістки". Горлаючи, вони зі смолоскипами в руках зійшли з пагорба. Чи треба було сказати американцеві, що ченці не дотримувалися заповіді "Паси ягнят моїх", і тому він висадив у повітря абатство? І що він анітрохи не кається? Але вголос він сказав:
"Може, це був просто жарт".
"Дивні у вас тут жарти. І дивні ігри. Ви ж архітектор".
"Ні, я фахівець зі статики".
"Хай буде так, це ж майже те саме".
"Вибух — тільки протилежність статики,— пояснив він,— так би мовити, її зворотний бік".
"Вибачте,— сказав американець,— я ніколи не знав до пуття математики".
"А мені вона завжди давала велику втіху".
"Ваша справа починає вже цікавити мене приватно. Чи не означають ваші слова про любов до математики, що, висаджуючи абатство, ви якоюсь мірою задовольняли свою просЗзесійну цікавість?"
"Можливо. Фахівцеві зі статики, звичайно, дуже цікаво знати, яка сила потрібна, щоб припинити дію законів цієї науки. Погодьтеся, що все було зроблене на найвищому рівні".
"Невже ви не жартуєте? Невже справді в знищенні абатства грала якусь роль ця, так би мовити, абстрактна цікавість?"
"Ні, не жартую".
"Мені здається, що я все-таки повинен продовжити свій допит, дізнатися про ваші політичні погляди. Звертаю вашу увагу на те, що давати хибні свідчення не має сенсу, у нас є всі необхідні документи, щоб перевірити ваші слова".
Аж тієї миті він згадав, що абатство тридцять п'ять років тому побудував його батько. Вони дітьми стільки про це наслухались, так звикли до цих слів, що вже не сприймали їх, і тепер йому стало страшно — ану ж американець довідається про це й подумає, що знайшов пояснення його вчинкові: батьківський комплекс. Мабуть, краще було б таки сказати йому: "Я висадив у повітря абатство тому, що вони не пасли ягнят його". Тим самим він дав би цьому офіцерові вагому підставу вважати його*, Роберта, божевільним. Але він тільки дивився у вікно на струнку вежу собору Святого Северина як на здобич, що випорснула з його рук, і на всі запитання американця, не задумуючись, відповідав:
"Ні".
Дівчина відсунула від себе порожню тарілку і, взявши в праву руку обидві виделки, лівою поставила хлопцеву тарілку зверху на свою, потім поклала в неї виделки, стиснула вільною вже правою рукою зап'ясток хлопця і, всміхаючись, заглянула йому у вічі.
"То ви не належали до жодної організації? Любите Гельдерліна? Добре. Може, завтра мені доведеться викликати вас знов".
"Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде"
Коли батько з'явився в залі, Роберт почервонів, підійшов до старого, взяв у нього з рук важкого капелюха і сказав:
— Я забув привітати вас із днем народження, тату. Вибач те. Я вже замовив для вас пиво, думаю воно ще не степліло Чи...
— Дякую,— сказав батько,— дякую за вітання, а про пи во не турбуйся, мені байдуже, холодне воно чи ні.
Батько поклав йому руку на плече, і Роберт знову по черво нів, згадавши як воші обмінялися цим інтимним жестом на алеї перед лікарнею. Коли вони домовлялися зустрітись на вокзалі в Денклінгені, він раптом відчув потребу покласти батькові руку на плече, і старий відповів йому тим самим.
— Ходімо, сядемо до столика,— сказав Роберт.— До поїзда ще двадцять п'ять хвилин.
Воші підняли кухлі, кивнули один одному головою і випили
— Закурите сигару, тату?
— Ні, дякую. Між іншим, чи ти знаєш, що за п'ятдесят років розклад поїздів майже не змінився? Навіть емальовані таблички, на яких зазначено час приїзду й від'їзду, і досі ті самі, тільки на декотрих трохи облупилась емаль.
— І стільці, і столи, і знімки на стіні — все те саме, що було й колись, як ми сонячного надвечір'я приходили сюди пішки з Кіслінгена й чекали тут на поїзд,— мовив Роберт.