— А ти ж усього лише син схибленого паламаря.
На вулиці давно вже не чути було торохтіння бричок, "Травіата" почалася. Ряд охоронців завмер між легіонерами й матронами, між уламками колон давніх храмів. У холодну тишу ввірвався гамір, ніби теплий вітер. Газетярі змели першого охоронця, другий безпорадно підняв руки, а третій глянув на Мезера, що сичав, пробуючи втихомирити їх. Якийсь молодий журналіст, прослизнувши повз Мезера, підійшов до мене, витер носа рукавом і тихо сказав:
— Перемога явно ваша.
Віддалік двоє поважніших журналістів, бородаті, в чорних капелюхах, виснажені сентиментальними віршами, стримували неповажну газетярську масу: дівчину в окулярах і худого соціаліста. Та ось абат відчинив двері, швидко, майже підбі-гом, як хлопчак, підійшов обняти мене. Чийсь голос крикнув:
— Фемель! Фемель!
Унизу почувся гомін, минуло десять хвилин, як підвіконня перестало дрижати, робітниці, сміючись, виходили з брами, і на їхніх обличчях виразно було написано, що вони чекають утіх вільного суботнього вечора. Такого теплого осіннього дня трава під цвинтарним муром особливо пахуча. Грец сьогодні не продав кабана, закривавлене рило було темне й сухе. В рамі вікна видно було квітник на даху будинку навпроти: білий стіл, дерев'яна лавка, альтанка з прив'ялою красолею. Колись там походжатимуть діти Йозефа, діти Рут і читатимуть "Підступність і кохання". Чи він бачив там коли-небудь Роберта? Ні, той або сидів у себе в кімнаті, або тренувався в парку, квітники на дахах були надто малі для тих видів спорту, якими він захоплювався,— для бейсболу й бігу на сто метрів.
Я завжди трохи побоювався Роберта, чекав від нього чогось незвичайного, навіть не здивувався, коли той юнак із похилими плечима взяв його в заручники. Хотів би я знати, як звався хлопець, що вкидав нам у поштову скриньку малесенькі запиоочки від Роберта. Я так і не довідався цього, і Йоганні також не вдалося випитати його ім'я в Дрешера. Пам'ятник, який мені колись поставлять, треба було б поставити тому хлопцеві. Я не зважився вигнати Нетлінгера й заборонити тому Вакері ходити до Отто, це вони принесли в мій дім причастя буйвола, зробили з хлопця, якого я любив, брав із собою на будівництво, з яким лазив по риштуваннях, чужу мені людину. Таксі? Яке таксі? Те, що ним я тисяча дев'ятсот тридцять шостого року їздив з Йоганною до "Кітви-ці" у Верхню гавань, чи те, що ним тисяча дев'ятсот сорок другого року відвозив її до лікарні в Денклінген? Чи те, яким я тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року їздив у долину Кіси з Йозефом, щоб показати йому будівництво, де він, мій онук, син Роберта й Едіт, мав замінити мене? Там, де було абатство, лежали величезні купи цегли й тиньку, над якими вітер здіймав куряву. Бремокель, Грумпетер і Волерзайн напевне тріумфували б, дивлячись на них, але я не тріумфував, коли тисяча дев'ятсот сорок п'ятого вперше побачив ті руїни. Я задумливо ходив по них, спокійніший, ніж, мабуть, чекали від мене. А чого від мене чекали — сліз, обурення?
— Ми знайдемо винного.
— Навіщо? — спитав я.— Не треба нікого шукати.
Я віддав би двісті абатств за те, щоб повернути Едіт, Отто або того невідомого хлопця, який укидав записочки в нашу поштову скриньку й так дорого заплатив за те. І хоч такий обмін не міг відбутися, я був радий, що бодай чимось заплатив: "витвір моєї молодості" став купою цегли. Я віддав його Отто й Едіт, тому хлопцеві й учневі столяра, хоч знав, що їм уже нічим не допоможеш, вони всі загинули. Може, й ці купи каміння були тим непередбаченим, що його я так палко прагнув? Ченців дивувала моя усмішка, а мене дивувало їхнє обурення.
— Таксі? Я вже йду, Леоноро. Пам'ятайте, що я вас запросив на дев'яту годину до кав'ярні "Кронер" на свій день народження. Шампанського не буде. Я ненавиджу шампанське. Заберіть у портьє внизу квітки, скриньки з сигарами, вітальні телеграми й не забудьте, голубко, плюнути на мій пам'ятник.
У понаднормові години вони друкували на білому папері передвиборчі плакати, ними були забиті весь коридор, усі сходи, аж до самих його дверей, на кожну паку зверху був наліплений взірець. Панове на тих взірцях усміхалися до нього, всі добре вбрані, навіть на плакатах було видно, що їхні костюми пошито з доброї тканини, їхня міщанська поважність і міщанські усмішки вимагали довіри й пошани до себе. Серед них були молоді й старі, проте молоді здавалися йому ще страшнішими за старих. Він відмахнувся від портьє, що кликав його до своєї комірчини помилуватися розкішними букетами, розпечатати телеграми й оглянути подарунки, сів у таксі, дверці яких відчинив йому водій, і тихо сказав: — Будь ласка, в Денклінген, до лікарні.
5
Синє небо, пофарбована стіна, вздовж якої тополі, ніби щаблі драбини, вели нагору до майданчика перед будинком, де сторож скидав у компостну яму листя. Стіна була надто висока, а відстань між щаблями надто велика — три або й чотири кроки. Обережно! Чому жовтий автобус піднявся попід стіною так високо вгору, чому він повзе, мов жук, він же сьогодні привіз тільки одного пасажира — його. То це він? Хто? Якщо таки він, то хай добре тримається за драбину, перелазячи зі щабля на щабель! Але ні — треба завжди ходити рівно, не згинаючись, не принижуючись. Він і ходив рівно, тільки в церкві й на старті згинав коліна. То це він? Хто?
На деревах у саду і в Блесенфельдському парку були розвішані таблички з чітко вималюваними цифрами: "25", "50", "75", "100". Він згинав коліна на старті, мурмотів сам до себе: "На старт, готовий, рушай!",— біг, потім уповільнював темп, вертався назад, дивився на секундомір, записував час у зошит з рябими палітурками, що лежав на кам'яному садовому столі, знов згинав коліна на старті, мурмотів сам собі команду й біг, тільки ледь збільшуючи пройдену дистанцію. Часто йому дуже довго не вдавалося перейти за цифру "25", ще більше часу минало, поки він досягав цифри "50", а наостанці він раз пробігав усю дистанцію до цифри "100" й записував у зошит досягнутий результат: "11,2". То була ніби фуга, точна, бентежна, і все-таки в тих дистанціях було щось дуже нудне, сама вічність зяяла з них у ті літні дні в саду або в Блесенфельдському парку: старт — повернення, старт — невеличке збільшення темпу, повернення. Навіть його пояснення, коли він сидів поряд із нею, роблячи підсумки своїм записам і коментуючи їх, вихваляючи свою систему, здавались їй одночасно бентежними й нудними. Його тренування тхнули фанатизмом, а дуже, струнке юнацьке тіло — ревним потом тих, хто ще не спізнав кохання. Так тхнуло від її братів Бруно і Фрідріха, коли вони злазили зі своїх велосипедів на високих колесах, думаючи тільки про хвилини й кілометри, а потім у саду з таким самим фанатизмом намагалися спеціальними вправами зняти напруження з м'язів на ногах. Так тхнуло від батька, коли він виконував вокальні вправи, ревно напружуючи груди,— віддих вони теж обернули у спорт, спів був уже не втіхою цих вусатих городян, а доказом їхньої ревної участі у громадському житті. Вони ревно співали, ревно їздили на велосипедах, ревно напружували м'язи на ногах, на грудях, навколо рота, судома креслила на шкірі їхніх ніг і щік огидні сині блискавки, холодними осінніми ночами вони годинами простоювали в полі, чатуючи на зайців, що поховалися між капустяними головками, і тільки під ранок, зглянувшись на свої закляклі м'язи, зважувались трохи побігати під дощем — нащонащо-нащо? Де дівся той, що носив у собі прихований сміх, ніби потаємну пружину в потаємному годинниковому механізмі, той, хто міг полегшити нестерпний гніт, зняти напруження, єдиний, хто не прийняв причастя буйвола? Вона сміялася в альтанці, читала "Підступність і кохання" і, перехилившись через поруччя, дивилася, як він виходить із брами друкарні, легким кроком простує до кав'ярні "Кронер". Він носив у собі прихований сміх, як пружину. Чи то він був її жертвою, чи вона стала його жертвою?