із директором готелю сюди. А в машині він сказав мені: "Мабуть, ти ще не знаєш, чого варте твоє обличчя. Ти найсправжнісіньке ягня боже". І я злякався, пане докторе, я й досі боюся, все чекаю, що вони мене битимуть.
— Хіба тебе б'ють?
— Ні, не б'ють. Але мені дуже хотілося б дізнатися, що таке війна, мені ж довелося піти зі школи до того, як учитель пояснив, що то було таке. Ви знаєте, що таке війна?
Так.
— Ви брали в ній участь?
— Так.
— А що ви робили?
Я був підривником, Гуго. То був мій фах. Ти уявляєш собі, що роблять підривники?
Так, я бачив, як у каменярні за Денклінгеном підривали каміння.
— Те саме і я робив, Гуго, тільки підривав не скелі, а будинки й церкви. Я цього ще ніколи нікому не розповідав, крім своєї дружини, але вона давно померла, і тепер про це знаєш лише ти, більше ніхто, навіть мої батьки й діти не знають. Ти чув, що я архітектор і, власне, мав би будувати будинки, а я ніколи не будував їх, а тільки висаджував у повітря, і церкви також. Хлопцем я рисував церкви на тонкому креслярському папері, бо мріяв будувати їх, але ніколи не будував. Як мене взяли в армію, начальство довідалося з моїх паперів, що я писав дипломну працю про одну проблему статики. Статика, Гуго,— це вчення про рівновагу сил, про навантаження і зміщення конструкцій, що несуть на собі тягар. Без статики не можна побудувати навіть негритянської хижі, а протилежність статики — динаміка. Це слово звучить майже як динаміт, що ним висаджують у повітря будівлі, й динаміка справді пов'язана з динамітом. Цілу війну я мав справу тільки з динамітом. Я розумівся на статиці, Гуго, розумівся на динаміці, знав дуже багато про динаміт, прочитав усі книжки, де про нього писали. Та коли хочеш підірвати щось, треба знати лише одне: де покласти вибухівку і яка її має бути сила. Я знав це, хлопче, тому й висаджував у повітря мости й житлові квартали, церкви й залізничні роз'їзди, вілли й перехрестя вулиць, за це мені давали ордени й підвищували у званні: з лейтенанта я став обер-лейтенантом, з обер-лейтенанта — капітаном, я отримував позачергові відпустки й заохочення, бо добре знав, як треба висаджувати в повітря. А наприкінці війни я служив під орудию генерала, в голові в якого було тільки одне: поле обстрілу. Ти знаєш, що таке поле обстрілу? Ні?
Фемель приклав кия до плеча, наче гвинтівку, й націлився на вежу собору Святого Северина.
— Бачиш,— сказав він,— якби я захотів стріляти по мосту, що стоїть за собором Святого Северина, він опинився б у полі обстрілу, отже, його треба було б висадити в повітря, і якнайшвидше, зараз таки, негайно, а то я не зміг би стріляти по мосту, і запевняю тебе, Гуго, що я висадив би собор Святого Северина, хоч знав, що мій генерал божевільний, що поле обстрілу — порожня химера, бо якщо стріляти згори, то не треба ніякого поля обстрілу, розумієш, і, зрештою, навіть найтуиіші генерали повинні були б утямити, що за цей час винайдено літаки, але мій був божевільний, на ціле життя запам'ятав, що йому товкмачили на лекціях: поле обстрілу, і я йому забезпечував те поле обстрілу. Я зібрав гарну команду: фізиків, архітекторів, і ми підривали все, що нам траплялося на шляху, а наостанці — щось величне, могутнє, цілий комплекс велетенських, дуже добротних будівель: церкву, стайні, черничі келії, адміністративні корпуси, садиби, де жила обслуга, ціле абатство, Гуго. Воно опинилося якраз між двома арміями — німецькою та американською, і я забезпечив німецькій армії поле обстрілу, яке їй було зовсім непотрібне. Мури падали переді мною, в стайнях ревла худоба, ченці проклинали нас, але мене ніщо не могло зупинити, я висадив у повітря ціле абатство Святого Антонія в долині Кіси, за три дні до закінчення війни. Я був чемний, завжди чемний, такий, яким ти мене знаєш.
Він опустив кия, що й досі був спрямований на уявну ціль, знов поклав його на зігнутий палець і штовхнув кулю. Біла куля швидко покотилася по зеленому полі, вдаряючись об чорні борти й виписуючи ламану лінію.
Дзвони на соборі Святого Северина глухо виблювали час, але невже, невже це вже вибило одинадцяту?
— Глянь-но, хлопче, хто там так гомонить за дверима? Він ще раз ударив кулю, цього разу червону, почекав, поки
вони всі спинилися, й відклав кия.
— Пан директор прохає вас прийняти пана доктора Не-тлінгера.
— А ти прийняв би людину на прізвище Нетлінгер?
— Ні.
— Ну, то покажи мені, як звідси вибратися, щоб не йти цими дверима.
— Ви можете пройти через ресторан, пане докторе, і вийти на Модестгасе.
— До побачення, Гуго. До завтра.
— До побачення, пане докторе.
У ресторані офіціанти і бої витанцьовували свій звичний танок: накривали столи до обіду. Вони котили столики на колесах за докладно визначеним маршрутом від столу до столу, розкладали срібне начиння, міняли вази з квітками — замість білих гвоздиків у високих вазах ставили круглі низькі вазочки зі скромними фіалками, забирали зі столів скляночки з повидлом і ставили чарки на вино: низькі — на червоне й високі — на біле. Тільки на один стіл, де сиділа овеча жриця, поставили молоко: воно здавалося сірим у кришталевій карафці.
Фемель легкою ходою пройшов між рядами столів, відсунув бузкову завісу, спустився сходами вниз і опинився навпроти вежі собору Святого Северина.
4
Леонорина хода заспокоювала його. Вона обережно ступала по майстерні, відчиняла шафи і ящики, розв'язувала паки паперів, розгортала скручені в рурку креслення і зрідка підходила до вікна, щоб потурбувати його,— тільки тоді, як на папері не було дати або на кресленні — підпису. Він завжди любив лад і ніколи не вмів підтримувати його. Аж Леонора дасть усьому лад. Вона розкладала за роками на просторій підлозі майстерні папери й креслення, листи й фінансові звіти. Минуло вже п'ятдесят років, а підлога й далі двигтіла від гупання друкарських машин. Тисяча дев'ятсот сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий. Уже з Леонориних стосиків було видно, що замовлення росли разом зі сторіччям, стосик за тисяча дев'ятсот дев'ятий був більший, ніж за тисяча дев'ятсот восьмий, за десятий — більший, ніж за дев'ятий. Леонора визначить криву його діяльності, її намуштровано на точність.