— Не можна, не можна! Тоді я ніби нав'язуюсь...
— Ой добренька моя Настенько! — перебив я, не ховаючи усмішки.— Та ні ж, ні; ви, врешті, маєте право, бо він вам обіцяв. Та й з усього я бачу, що він людина делікатна, що він повівся гарно,— казав я, все більше захоплюючись логічністю власних доказів та умовлянь,— він як повівся? Він себе зв'язав обіцянням. Він сказав, що ні з ким не одружиться, крім вас, якщо тільки одружиться; а вам він лишив цілковиту волю хоч зараз від нього відмовитися... В такому разі ви можете зробити перший крок, ви маєте право, ви маєте перед ним перевагу, хоч би, приміром, якби схотіли розв'язати його від даного слова...
— Послухайте, ви б як написали?
— Що?
— Та цього листа.
— Я ось як написав би: "Шановний добродію..."
— Це так неодмінно треба — шановний добродію?
— Неодмінно! А втім, чого ж? Я думаю...
— Ну, ну! Далі!
— "Шановний добродію!
Вибачте, що я..." Проте ні, не треба ніяких вибачень! Тут самий факт усе виправдує, пишіть просто:
"Я пишу до вас. Простіть мені моє нетерпіння; але я цілий рік була щаслива надією; чи винна я, що не можу тепер витерпіти й дня сумніву? Тепер, коли вже ви приїхали, може, ви вже змінили свої наміри. Тоді цей лист скаже вам, що я не нарікаю й не винувачу вас. Я не винувачу вас за те, що не владна над вашим серцем; така вже доля моя!
Ви благородна людина. Ви не всміхнетесь і не подосадуєте на мої нетерплячі рядки. Згадайте, що їх пише бідна дівчина, що вона одна, що нема кому ні навчити її, ні порадити їй та що вона ніколи не вміла сама перебороти своє серце. Але простіть мене, що в мою душу хоч на одну мить закрався сумнів. Ви нездатні навіть і подумки скривдити ту, котра вас так кохала й кохає".
— Так, так! Це саме так, як я думала! — закричала Настенька, і радість засяяла в очах її.— О! ви розв'язали мої сумніви, вас мені сам бог послав! Дякую, дякую вам!
— За що? За те, що мене бог послав? — відповів я, дивлячись у захваті на її радісне личко.
— Так, хоч за те.
— Ой Настенько! Адже ж дякуємо ми деяким людям бодай за те, що вони живуть разом з нами. Я дякую вам за те, що ви мені зустрілися, за те, що цілий вік мій пам'ятатиму вас!
— Ну, годі, годі! А тепер ось що, слухайте-но: тоді була умова, що як тільки приїде він, то зараз же дасть знати про себе: лишить мені листа в одному місці в одних моїх знайомих, добрих і простих людей, котрі нічого про це не знають; або якщо не можна буде написати до мене листа, бо в листі не завжди все розкажеш, то він того ж дня, як приїде, буде тут якраз о десятій годині, де ми й поклали з ним зустрітися. Про його приїзд я вже знаю; але ось третій уже день нема ні листа, ні його. Піти мені ранком від бабусі ніяк не— можна. Віддайте листа мого завтра ви самі тим добрим людям, про котрих я вам казала: вони вже перешлють; а як буде відповідь, то самі ви принесете її ввечері о десятій годині.
— Але лист, листі Треба ж перше листа написати! То хіба аж позавтра все це буде..
— Лист...— відповіла Настенька, трохи зніяковівши,— лист... але...
Та вона не договорила. Вона спершу відвернула від мене своє личко, почервоніла,"як роза, і раптом я відчув у моїй руці листа, видно, давно вже написаного, готовісінького й запечатаного. Якийсь знайомий, милий, граціозний спогад промайнув у моїй голові.
— 1^, о—І^о, в, і — БІ, п, а — па,— почав я.
— Ї^ОБІпа! — заспівали ми обоє, я, мало не обіймаючи її від захвату, вона, почервонівши, як тільки могла почервоніти, й сміючись крізь сльози, що, наче перла, тремтіли на її чорних віях.
— Ну, годі, годі! Прощайте тепер!—сказала вона скоромовкою.— Ось вам лист, ось і адреса, куди віднести його. Прощайте! До побачення! До завтра!
Вона міцно стисла мені обидві руки, кивнула головою й стрілкою майнула до свого провулка. Я довго стояв на місці, проводячи її очима.
"До завтра! До завтра!" — пролинуло в моїй голові, коли вона зникла з очей моїх. ,
НІЧ ТРЕТЯ
Сьогодні був день сумовитий, дощовий, без просвітку, наче майбутня старість моя. Мене тиснуть такі химерні думки, такі темні відчуття, такі ще не ясні для мене питання юрмляться в моїй голові — а якось нема ні сили, ні хотіння їх розв'язати. Не мені розв'язати це все!
Сьогодні ми не побачимось. Учора, коли ми прощалися, хмари стали затягати небо й здіймався туман. Я сказав, що завтра буде негарний день; вона не відповіла, вона не хотіла проти себе говорити; для неї цей день і світлиц, і ясний, і жодна хмарка не застеле її щастя.
— Коли буде дощ, ми не побачимось! — мовила во* на.— Я не прийду.
Я гадав, що вона й не помітила сьогоднішнього дощу, а тим часом не прийшла.
Учора було наше третє побачення, наша третя біла ніч.
Одначе як радість та щастя роблять людину прекрасною! Як кипить серце коханням! Здається, хочеш вилити все своє серце в інше серце, хочеш, щоб усе було веселе, все сміялося. І яка заразлива ця радість! Учора в її словах було стільки ніжності, стільки доброти до мене в серці... Як вона упадала коло мене, як лащилася до мене, як підбадьорювала й ніжила моє серце! О, скільки кокетства від щастя! А я... Я брав усе за щиру правду; я думав, що вона...
Але, боже мій, як же міг я це думати? Як же міг я бути таким сліпим, коли все вже забрав інший, усе не моє; коли, нарешті, й сама ця ніжність її, її піклування, її любов... так, любов до мене,— були не що, як радість з того, що скоро побачиться з іншим, бажання нав'язати й мені своє щастя?.. Коли він не прийшов, коли ми прождали марно, вона ж спохмурніла, вона ж сторопіла й злякалася. Усі рухи її, всі слова її стали вже не такі легкі, грайливі й веселі. І, дивна річ,— вона подвоїла свою увагу до мене, мовби інстинктивно бажаючи вилити на мене те, чого сама хотіла собі, за що сама боялася, чи збудеться воно. Моя Настенька так сторопіла, так перелякалась, що, здається, збагнула, нарешті, що я кохаю її, і зласкавилася над моїм бідним коханням. Так, коли ми нещасні, ми дужче відчуваємо нещастя інших; почуття не розбивається, а зосереджується...
Я прийшов до неї з повним серцем і ледве дочекався побачення. Я не передчував того, що тепер переживатиму, не передчував, що все це не так скінчиться. Вона сяяла радістю, вона сподівалася на відповідь. Відповіддю був він сам. Він мусив прийти, прибігти на її поклик. Вона прийшла раніш за мене на цілу годину. Спершу вона з усього реготала, на кожне слово моє сміялася. Я став був говорити й замовк.