Його похмуру думку перерізав гуркіт "ракети", вона пролетіла по річці, здійнявши віяло бризок і збуривши воду до самого дна. Він мимоволі подумав, як у тому гуркоті, в тому шумовинні ще тримається риба. Чи й вона міняє свої тисячолітні звички, пристосовується, як пристосовуються люди до того, чого навергали своїми ж руками, чи просто вона глуха до всього й живе завдяки отій своїй глухості й здатності не втягуватись у закручений людиною вир?
Ні, вона не може не втягуватись у ту кручію. Туди втягується все. І насамперед людина. Вона закручує вир і сама ж пливе в ньому. Це вже, мабуть, і не залежить од неї. Це мимовільний її плин, її рух уперед. Вона тільки тлінна частка вічної субстанції, яка саморозвивається, ще й намагається осягнути саму себе. І тут, звичайно, існує суперечність. Борозна вловив її давно, проте ніколи не міг осягнути до кінця. І це його мучило. Він не любив нічого невнзначеного. Навіть якщо це була зовсім випадкова думка.
За тими думками, які він міг розмотувати нескінченно, й здебільшого розмотував, вишукував собі дедалі нові й нові запитання, за скрекотом "ракети", яка долала сусідній закрут Десни, Борозна не почув, що його кличуть. Він тільки тоді підвів очі, коли дядько Гнат, сторож бази, підійшов до самого столика.
— Там вас зове по телефону якась женщина,— неприязно сказав він. Неприязно, може, тому, що Борозна ще жодного разу не пригощав його горілкою, не сплатив "вступне", а може, просто заздрив його силі, його міцним біцепсам, машині, тому, що йому дзвонить молода жінка. Він дивився в очі Борозні нахабним поглядом, мабуть, усе ще сподіваючись, що той скаже: "Зачекайте мене тут". Але Борозна не сказав. Він ніколи не пригощав алкоголіків. А від давнішніх мешканців Бережка вже знав, що дядько Гнат гіркий, нікчемний п'яниця, через те й не тримається колгоспу, що й до їхньої бази приліпився тільки через те, що науковці — люди непрактичні й щедрі: того перевезе на той бік човном, тому продасть десяток черв'яків, а ще комусь місце, де ловиться риба, й на кожен день має пляшку. Щоправда, зараз Борозна чи й думав про те. Він був вельми здивований, що його кличуть до телефону. Хто б то? Адже в нього ні родичів, ні друзів, та й нікому він не казав, що їде на Бережок. Здається, сказав тільки Марченку.
Так мислено говорив самому собі, щоб не розчаруватись, бо відчував, що хвилюється, що щось у ньому радіє цьому дзвінкові. А увесь його холодний і тверезий розум, вся логіка думок, за якими звик жити, заперечували те, на що мимоволі сподівався.
Намагаючись не видати хвилювання, він підвівся й запитав:
— Телефон де, "у кают-компанії"?
— А де ж іще,— буркнув сторож і, грузнучи по кісточки в піску босими ногами, підкачаними до колін холошами штанів, почав спускатися до води.
А Борозна, як був у трусах і майці-сіточці, вузенькою піскуватою стежечкою, що звивалася між верболозових кущів, подався до "кают-компанії". "Кают-компанією" хлопці називали великий дощатий хлів, у якому стояв телевізор, маленький більярд, а також шафа з дрібним спортивним інвентарем — ракетками для бадмінтону, шахами, доміно. Тут, як і скрізь, де тільки оселяються люди, уклався свій маленький світ: був свій "король" більярду, чемпіон із шахів, найудатніший рибалка і найбільший рибалка-брехун.
Борозна, тому що до "кают-компанії" майже не ходив, заблудився в плетиві стежок, потерпаючи, що там не стануть чекати, рвався через кущі. Він розірвав майку, подряпав руки, та коли вбіг до хліва, побачив, що трубка на тумбочці ще чекала. Він ухопив її, але якийсь час лише важко сапав і аж потім зміг видихнути:
— Борозна слухає.
Мабуть, там, на другому кінці, не впізнали його голосу, бо перепитали:
— Це ви, Вікторе Васильовичу?
І в ту мить він зрозумів, що то Неля. Серце шалено закалатало йому в грудях, він відчув, що його заплеснула гаряча хвиля радості й тривоги і, вже не думаючи про те, що надто бурхливо виявляє їх, закричав:
— Я, я, це я задихався. Біг од свого намету. Я слухаю вас, Нелю.
Зелена пластмасова трубка мовчала. Борозна нетерпляче переступив босими ногами в піску (тут не було підлоги), переклав її з лівої руки в праву. Йому здалося, що їх роз'єднали, і в цю мить він пригадав, що Неля Рибченко вже теж у відпустці й має кудись виїхати, й страшенно злякався, що більїве ніколи не почує її голосу. Він дмухнув у трубку й запитав хрипким голосом:
— Ви мене чуєте ?
— Чую,—сказала Неля.—Я подзвонила вам, Вікторе Васильовичу, щоб подякувати за те... за те, що ви зробили... Для нашого шефа. Для нас усіх...
Її голос теж тремтів, і він чув це. Але він чекав інших слів, бодай якогось рятівного колечка, якоїсь зачіпки і, бачачи, що може не дочекатися, сам рвонувся назустіч.
— Нелю, ви розумієте, не в тому суть. Для мене й для вас.
— Чому ж не в тому,— перебила його Рибченко.— Якби ви навіть щось зробили, цим вам пробачається...
— Я не хочу пробачення,— тепер уже перебив її він. — Я не хочу прощення. Я хочу віри. Тільки віри... І тоді, тоді... Нелю, ви вірите мені?
— Мені так хотілось вірити,— долинув до нього тихий Нелин голос.
— І ви не могли ? А зараз — можете?
Неля мовчала.
— Не мовчіть же! — крикнув він і враз збагнув, що нині щось сталося або ось-ось має статися, адже інакше б вона не сказала про ці сподівання в минулому часі.
— Звідки ви дзвоните? — запитав він.
— Од кас Аерофлоту,— сказала вона.— Через сорок хвилин відходить автобус у Бориспіль. Я їду на Кавказ. Ми вже ніколи нег побачимося. Я хочу попрощатися з
вами.
"Ну от,— тужно подумав він.— Усе. Тепер уже остаточно".
Але в наступну мить інша думка, швидка й бурхлива, пробилася через каламутну хвилю розпачу, і він уже не слухав Нелю, а посмів виказати те, що, почував, стало потребою всього його життя.
— Нелю, ви не поїдете, я не пущу вас.
— Ну, це...
— Хлоп'яцтво? Я не те сказав. Ви не від'їжджайте. Я буду на площі Перемоги...— він на мить запнувся, підраховуючи в думці, — через півтори години.
— Ні, Вікторе Васильовичу,— сказала вона.— Та й мій багаж уже поїхав у Бориспіль.
Він відчув, уловив серцем кволість і нетвердість того "ні", він зрозумів, що коли побачить її зараз, то до кінця розтопить снігову хмарку недовіри, й Неля назавжди залишиться з ним.