У Київ "ракета" прийшла, коли вже посутеніло. Дмитрові Івановичу вдалося взяти таксі, і він поїхав додому.
Двері відчинила Ірина Михайлівна, вона була змарніла. аж зелена, із оплаканими очима, побачивши Дмитра Івановича, вхопилася руками за його плече, припала обличчям, заридала. Він стиснув їй пальці, намагався якомога швидше вирвати у неї страшну вість — як ножа, що мусить його ввігнати собі в серце.
— Маринка?!—струснув її, і перед очима майнуло щось криваво-чорне, аж він стенувся.
— Андрій!.. Не житиме він, не житиме...—похлинулась плачем Ірина Михайлівна.— Лікарі кажуть, що немає надії.
Йому ледве вдалося допитатися, що з ним сталося і в якій він лікарні. Він розпитував, а лице йому скам'яніло й скам'яніли губи, він через силу розтуляв їх, а Іринині слова сковували його щодалі дужче й дужче. Учора ввечері Андрій вертався додому, підійшов до ліфта, й тут на нього напали троє. Вдарили чимось по голові, проломили череп і били вже лежачого ногами, аж поки не нагодився сусід, що живе під Марченками. Він саме виводив на прогулянку дога, почув удари, закричав: "Що ви, негідники, робите!"—й спробував нацькувати пса. Дог загавкав, ті кинулися тікати, один з них ще крикнув у дверях: "Кажись, убили". Андрія забрала швидка допомога, він у Жовтневій лікарні, так і не опритомнів.
— Ми, ми винні,— ридала Ірина Михайлівна.— Не стежили, не втримали його...
Тягар біди й вини, яка шарпонула його за душу ще в першу мить, ще до цього викрику дружини, був такий великий, що Дмитро Іванович на якийсь час навіть забув, що йому робити. Він для чогось зайшов у кабінет, та враз немов спіткнувся, стямився, вийшов назад, ще раз поспитав дружину, де лежить Андрій, поспішив на вулицю.
На горі, в хірургічному корпусі лікарні, його пропустили одразу, тільки-но він сказав, до кого йде. Літня сестра провела його по сходах на другий поверх, постукала в двері праворуч, у кабінет професора. Електричний годинник над дверима показував пів на одинадцяту, але професор, завідуючий відділенням, років під сорок чоловік, смаглявий, чорнявий, схожий на іспанця чи італійця, був у себе. На дивані сиділо ще двоє людей, немолоді лікарі.
Дмитро Іванович назвав своє прізвище і враз відчув, як його серце стиснулося од страху, він подумав, що тільки запитає — почує відповідь, після якої йому й жити буде не варто. Досвідченим оком значно молодший за нього лікар вловив той його стан, подивився суворо, але якось так, мовби збирав його тією суворістю на силі. Казав професіонально точно, одразу ж мовби перекладаючи свої слова для Дмитра Івановича.
— Травма черепа — розкол у потиличній частині, геморагічний крововилив, струс мозку... Становище тяжке. Дуже тяжке. Надія є, але мала. Треба бути готовим до всього, — суворо, але не професіонально сухо, співчутливо. — Робимо все можливе. Це ось мої колеги — завідуючий сусіднім відділенням, теж хірургічним, і мій заступник, професор Карімов. Моє прізвище — Мухновський.
— А може...— ледве чутно мовив Дмитро Іванович і не впізнав свого голосу.
Професор Мухновський не образився.
— Розумієте, це коли важко поставити діагноз, то, щоб не помилитися... викликають... ну, якийсь найбільший авторитет. Або ж при складній операції. Тут апаратура показала все.
Дмитро Іванович одразу повірив йому.
— Я хотів сказати... Інколи буває важко дістати якісь ліки...
— Всі потрібні ліки поки що є, — сказав Мухновський. — І повірте, ми робимо все можливе... Оснащення і ліки на сучасному рівні, — додав він, чим завдав Дмитрові Івановичу деякої ніяковості, яка, проте, одразу ж минула. Дмитро Іванович побачив, що професор сказав усе й що всіляких інших, дрібних і настирливих розпитувань йому не хочеться.
— А можна мені подивитись на сина? — запитав якомога спокійніше.
Мухновський вказав у куток на шафу, де на вішалці-стояку висіло кілька халатів. Дмитро Іванович одягнув перший-ліпший, і Мухновський через інші двері повів його у освітлений лампами денного світла коридор, а звідти в палату, першу палату за рогом праворуч. Палата була маленька, вузенька, у ній стояло лише двоє ліжок.
Ледве Дмитро Іванович переступив поріг, прикипів очима до ліжка, що стояло ліворуч од дверей. Те, що стояло праворуч, було порожнє, а на тому, що під стіною зліва, лежало щось біле, довге, непомірне довге й біле, завинуте в бинти: і тільки—смужка заплющених очей, яка чомусь видалася Дмитрові Івановичу чорною, та рот і підборіддя, теж темно-синього кольору. Серце скрикнуло, Дмитро Іванович ступив крок уперед, і сестра, котра сиділа в узголов ї Андрія, приклала до уст палець. Дмитро Іванович зупинився, не одважуючись пройти далі. Він дивився на завинуту в білі бинти голову і обличчя сина, й важке почуття безнадії і чужості огортало його. В одну мить йому навіть здалося, що це не Андрій. Ця думка пройшла, як важка пасмуга туману, а тоді в неї живо й реально увійшли гарячий біль і страх за цю живу плоть, за сина. Він аж подався вперед, але з місця не зрушив, тільки наблизився думкою і поглядом. Мухновський, що стояв збоку, ворухнувся, даючи зрозуміти, що вже можна вийти, але Дмитро Іванович не відгукнувся на той порух.
— Професоре... Можна мені залишитись тут? — промовив тихо. Він чомусь був певний, що професор дозволить, хоч і не знав, навіщо йому залишатися. Просто він уже не міг піти звідси.
Мухновський хитнув головою, підійшов до сестри й щось сказав їй. Вона провела професора до дверей, а Дмитро Іванович сів на звільнений стілець. Тепер він сидів в узголов'ї Андрія. Дивився на заплющені очі, на рот, підборіддя й поволі впізнавав сина. Впізнавав знайомі рисочки, які колись смішили його, втішали, які потім ставали чужішими, твердішими, й він сперечався з ними. Он на лівій брові просто вросла в неї родима цяточка, її можна помітити, тільки добре приглянувшись. Така сама цяточка, тільки значно більша, на брові і в нього. З неї тепер, під старість, ростуть великі сиві волосини, він обрізує їх ножицями. На підборідді в Андрія, знизу, синя смужка. Теж ледве помітна. Ще малим катав його на велосипеді в селі двоюрідний брат, вони впали, й Андрій розітнув підборіддя об кермо. Диво, але він тоді не плакав. Тільки дуже злякався й все допитувався, чи не виллється з нього вся кров...