Він заявився на роботу аж у понеділок о другій годині. Й тільки-но зайшов до кабінету, як йому сказали, що його вже кілька разів запитувала секретарка директора. Марченко пішов униз.
Павло Андрійович заговорив з ним не одразу, ще деякий час підписував папірці, щось відмічав у календарі, тоді покликав секретарку й попросив кудись подзвонити і тільки потому повернувся до нього. Спитав про здоров'я, гомонів про се, про те — про вчорашній футбольний матч, про понівечені бурею теплиці, а Дмитро Іванович сидів і думав, що має означати оця директорова ухильність і оця розмова. За довгі роки спільної праці вивчив Корецького гаразд і тепер майже не мав сумніву, що той закликав його не на добро. Нарешті, трішки внутрішньо стискаючись, сказав:
— Павле Андрійовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась неприємність?
— Та... Не те щоб неприємність. Хоч і приємного мало,— збентежився Корецький.— Тут надійшов лист. Без підпису. Тобто анонімний... Написав хтось із вашого відділу. Та я... Я не надаю йому ніякого значення. Просто, може, щоб у чомусь застерегти вас. Віддаю його вам у руки,—не зміг наприкінці стриматися від великодушного жесту і з тим простягнув розрізаний з одного кінця конверт.
У Дмитра Івановича вистачило витримки не читати листа при директорові. Він сухо подякував, сховав його до кишені й пішов до себе.
Починався лист, як і всі анонімні листи, посиланням на високу справедливість і запевненням у безкорисливості аноніма, а також у тому, що він нікого не боїться, просто не хоче зводити у відділі бучу, піднімати війну, але, мовляв, не має права й спокійно спостерігати, як викидають на вітер державні гроші, як ось уже кілька років водить по хащах плутаними стежками, які не мають кінця і ніколи нікуди не приведуть, кілька десятків науковців Дмитро Іванович Марченко, а сам тим часом непомітно збирає квіточки до свого наукового букета, й таке інше, й тому подібне. А в кінці обережно натикалося, що у відділі є інша людина, котра могла б повести роботу широким фронтом, спрямувавши її в правильний бік — практичний, суспільне корисний.
Дмитро Іванович читав, і йому темніло в очах. Надто рознервувався, де натякалося на його зв'язки з своїм заступником Світланою Хорол, розписувалося їхні поїздки "на природу", писалося про брутальну поведінку в сім'ї, в якій, мовляв, він уже давно фактично не живе, не розриває ж остаточно з дружиною лише з метою маскування. Це місце він сприйняв не просто як оббріхування, намагання облити брудом, а як щось більше, адже воно рішуче спотворювало його стосунки в сім'ї, вічну його відданість їй і болісне переживання того, в чому справді мимовільно завинив перед нею. Там тремтів, пульсував, болів цілий клубок найтонших кровоносних судинок, з яких він боявся зачепити бодай одну, а хтось грубо, безжально й брутально сік по них ножем.
Першим його порухом було кудись бігти, вхопити когось за груди, трусити, переконувати, доводити. Але та думка одразу ж згасла, як згасає стиснута з усіх боків цямринами луна в криниці. Куди він побіжить? Кого вхопить за груди?
І тут думка мимоволі тицялася в усі боки, розшукуючи автора листа. Дмитро Іванович погано знався на почерках. Та й, опріч усього, почерк був змінений. Але оті слова про хащі... Він уже від когось чув. І розвиток контраргументів супроти його, Марченкової, теорії допоміжного накопичення при фотосинтезі. І натяк на іншого проводиря... Серед його підлеглих, його колег на ту роль міг претендувати лише один чоловік. Невже то таки він?.. Не може бути... А чого не може бути? Звідки ти знаєш?.. Ти що, лазив у його душу з вимірною лінійкою? Вже не хлопчик, відаєш, того, що там гніздиться, не виміряєш ніяким приладом. Часом людина й сама не знає, що там у неї. Посувається від поділки до поділки й не зглянеться, як опинилася за червоною рисою. От вона бачить щось і вдає, буцім не бачить. Ні, вона каже собі — не бачу. Вона каже собі, Що не варто бачити. Вона каже собі, що вона не може нічого зробити. Ось уже й укладено угоду з совістю. Та угода в одного більша, в іншого менша. Та людина каже собі: лабораторія кілька років працює не знати над чим. Вона без кінця блукає в хащах. Вони витрачають намарне державні гроші, їх навмисне водить кривими стежками завідуючий і на тому ще й заробляє собі на науковий авторитет. Кинути кілька цеглин у спину такого завідуючого — то ж тільки на користь справі!
Шкала лицемірства — о, вона дуже рухома. Відверті негідники, ті, що бачать погане й одвертаються од нього або ще й кажуть: так і треба,— трапляються не часто. Більше негідників прихованих, тих, які складають з власною совістю вигідну для себе угоду.
Дмитро Іванович почував, як у ньому все дужче й дужче піднімається злість проти того чоловіка. Але він вчасно зупинив себе. Він знав, як далеко може завести те почуття. Воно заступить усе — принципи, роботу, забере енергію, мисль, кине його в дріб'язок, у бруд. Увесь вік він думав про себе, що він справедливий. І саме це найчастіше стримувало його од підлоти, од мсти. ("Якщо я це зроблю, то який же я порядний"). Він свідомо культивував це у собі і вважав, що так повинен робити кожний. Правда, коли його кусали, він теж ішов навпрошки й бив. Вважав, що має на це право. І, мабуть, це було справедливо. Але зараз він такого права не мав. По-перше, він таки ж не знав, хто написав анонімку, та й не міг розводити чвари у такий відповідальний час.
І вже без злості, а холодно й гидливо подер на клаптики анонімного листа, загорнув його в чистий папір, зім'яв і вкинув у кошик. Анонімний лист перестав існувати, та лишився в ньому самому. Щоб закрити його, розквитатися з ним, Дмитро Іванович мав з кимось поговорити. Це була слабкість його вдачі. Він її знав, боровся з нею... і майже завжди програвав. Скільки разів картав себе за це. По-мовч. Не розказуй нікому. А всередині щось бродить; здається, слова витікають самі... й таки не втримається, комусь та скаже. Не все, й не до кінця,— він таки не був базікалом і обмовником, але міцно замуровувати в собі таємниці теж не вмів. Одначе гаразд розумів, що ось про таку таємницю, про анонімку, він може поговорити тільки з найщирішим другом. А також порадитись ще раз і вже вдвох пройти тим полем, яке засівав кілька років. Поміркувати. Вибалакатись і хоч трохи вивільнити душу.