— У малечі немає настрою? — запитав він, запалюючи сигарету.
— Страшенно люблю парубків, особливо тих, що курять,— відповіла я з лагідною посмішкою на губах. Коли я сама цього хотіла, то вміла бути якнайлюб'яз-нішою. Андреа пропливла повз нас у такій міні-сукні, що я не була певна, чи то часом не поясок; вона знову засміялася отим своїм привабливим сміхом і запропонувала мені також закурити.
— Дякую, я не курю. Уже майже тринадцять років!
— Ой-ой-ой,— поблажливо сказав мій співбесідник.— Майже тринадцять років! Це велике досягнення! Шана і хвала! Справді сила волі. Але один разочок... заради мене.
Ну, це вже було занадто! Мовляв, заради нього! Добре, що я хоч сиділа, бо інакше зомліла б від щастя після такого освідчення! Всі очікувально дивились на нас. А той телепень Марек із дев'ятого тримав пачку сигарет у мене майже перед носом і дивився просто в очі. Коли б іще він мав привабливі очі, та, як на мене, Марек був не кращий, аніж каправий Дюко Бекелін з нашого будинку для старих, хіба що молодший.
— Принципово курю тільки "Смарт-експорт",— сказала я лише для того, аби щось сказати, хоча могла б спокійно пропустити його слова повз вуха.
Андреа вилетіла, мов ракета, й почала запевняти мене, що сигарети, якими вона частує гостей, виключно з валютного,— знаєш, батечко щоразу привозить з "Тузексу" 1 безліч речей, а сигарет — цілі вагони, бо коли він пише, смалить одну за одною. Вона розповідала з таким захопленням, що забула навіть про сміх. Я мусила визнати: вона приголомшила мене не так скоромовкою, що нею усе це висипала, але передовсім тим, у який спосіб познайомила з їхнім життєвим рівнем.
Мені спало на думку, що було б з Андреєю, коли б у нашому дворі помилково її підхопила пані Кечке-шова й коли б їй довелося спати з Івіцою, Івоною, Ізабеллою та Інгрідою на одній розкладній тахті й цілу ніч боротися за ковдру, як вони це робили ніч у ніч. Мабуть, не пережила б цього!
Я не хотіла маніритися, але не мала ні відрази, ні бажання пити лимонад з валютного, курити сигарети та п узагалі, тож підвелася й почала вдягатися. Ка-міла дивувалася, коли я прийняла запрошення Андреї на цю гулянку, зараз я й сама цьому дивувалась. Я не можу сказати, що хтось мене аж так затримував. Ірена Белешова-Форситова тим часом ввімкнула магнітофон. Не знаю, чи й він був з "Тузексу", та хоч увімкнули його на повну силу й співав мій улюблений виконавець, я однаково почула, як Андреа комусь пояснювала, що я, очевидно, затрималася у розвитку
1 Т у з е к с — валютна к,— апиця.
й, окрім того,— ви помітили? — вдягається геть допотопно!
Коли я повернулася додому, то одразу ж пішла до старого пана Феста, який перешивав мені одежу, й ніби ненароком запитала, чи йому, бува, не здається, що я затрималася у розвитку, а особливо, чи не вдягаюсь я допотопно. Старий пан Фест з незвичайним інтересом оглянув мене з голови до ніг. У ^кожному разі, минуло досить часу, перш ніж його обличчя знову прибрало нормальної для нього сіро-зеленої барви.
Старий пан Фест, окрім привітної вдачі, вирізнявся ще й тим, що постійно тримав у руці довгі кравецькі ножиці, якими він досить небезпечно вимахував зараз у мене перед носом. Я вже починала побоюватися, чи не стану жертвою його закрійницької пристрасті, коли пан Фест зрештою настільки заспокоївся, що навіть сів, витяг пляшку кетчупу і добряче хильнув. У пляшці з-під кетчупу було червоне вино, але я вдавала, що не помітила цієї деталі, чим дуже полегшила становище пана Феста. Він витер губи тильним боком руки, помахав ножицями, а тоді привітно всадив мене в крісло; знесилена тягарем обох важких питань, я тихенько сиділа. Я взагалі не могла збагнути, що його так схвилювало. У пана Феста була не така запальна, сварлива вдача, як у пана Спіхульського, він майже ніколи не ремствував. А зараз він ходив від дверей до вікна, мов розлютований тигр і розповідав якусь біблійну історію. Адам і Єва. У раю. Перше вбрання. Фіговий листок. Тоді, передовсім, шкура спійманої тварини. Від утоми в мене злипалися очі. Зненацька я пробудилась. Пан Фест із комічною швидкістю перейшов до сучасної моди. І тут у нього почав не лише пришвидшуватися крок, але явно і пульс, бо вигляд він мав такий, ніби в наступну хвилину мав перервати фінішну стрічку.
— Наприклад, моя бідолашна Сабіна,— вихопилося в нього.
Пан Фест замовк і озирнувся довкола, ніби сподівався, що десь-таки побачить свою дружину, хоч померла вона вже майже двадцять років тому. Щоразу, згадуючи її, він отак замовкав і пильно озирався.
— Пане Фесте!
Він дививсь на мене, але здалека, дуже здалека. Певно, був у цю хвилину молоднн-молодиД й ОСКІЛЬКИ
він отак дивився, шкіра на вилицях у нього на мить напнулася й порожевіла, ніби він справді от-от помолодіє. Але за хвилину це знову був старий пан Фест.
Вже значно пізніше я збагнула, що перенестися на ціле півсторіччя назад — це привілей хіба що дуже старих людей.
— Ось поглянь. Моя Сабіна була красуня, це скаже кожен, хто її знав, але була бідна. Коли ми одружувалась, шлейф мала-—чиста правда! — майже десять метрів. Вона заощаджувала на нього цілих три роад, Отакі жінки! Хотіла мати шлейфі Десятиметровий, розумієш, Шімонко? А капелюхи — які були капелюхи! Отакі — круглі. А нагорі — ти не повіриш! — нагорі капелюха цілий зелен-сад! Грушки, яблука, виноград! І сукні аж до п'ят! А зараз що? Мовляв, нова мода! Нічого нового. Все крутиться, крутиться, крутиться! Я кравець і знаю цю карусель. Кажуть — допотопно. Боже борони і не карай мене!
Настала довга астматична пауза. У пана Феста свистіло в трахеях. Я сто разів пошкодувала про своє запитання. І намагалася щиросердно втішити його. Тільки ж дипломатія ніколи не була моєю сильною стороною.
— Мені справді подобається все, що ви мені перешиваєте, але дівчата...
Пан Фест махнув ножицями й опустив очі. Коли він зрештою озвався, голос у нього був якийсь на диво безсилий, стомлений.
— Річ не в тому, чи допотопні. Такий світ. Світ не змінюється. Люди змінюються. У всіх у нас однакові очі, і не від барви залежить, що кожен з нас бачить щось інше. Добрий — добре, злий — зле.