Я думала про все це й тепер, коли лежала під ліжком і чекала, коли відчиняться двері. Мабабуся за столом ніби застигла. Я вже почала побоюватися, чи взагалі хтось прийде, коли раптом відчинилися двері, і я почула голоси — хтось заходив до кімнати. Спершу я подумала, що прийшла тільки Валерія, але ні, прийшов також Імріх з тіткою Ерікою. Кімната одразу виповнилася галасом. Великий Імріх підняв мабабусю над підлогою, мабабуся кричала і дриґала ногами. При цьому вона ще й лаяла Імріха.
— Душу з мене витрусиш, негіднику! Розкішний театр! Я могла не бачити їх, бо й так
знала, у кого який вираз обличчя. Валерія одразу ж сіла біля вікна. Це тому, що Імріх курить. Тітка Ері-ка сіла на ліжко, поклала ногу на ногу, явно наміряючись протерпіти той час, який мусила пожертвувати для мабабусі. Лише великий Імріх не сів, і тому я мусила пильнувати.
У мабабусиних руках задзвеніли келихи. Вона посувалася до столу. Великий Імріх став їй на дорозі, вона замахнулась на нього, скрикнула й на мить утратила рівновагу. Валерія, засміявшись, сказала:
— Мамо, ти, я бачу, нітрохи не старієш, ти ще всіх нас переживеш, от побачиш!
5*
107
Вона намагалася говорити не в міру голосно, як ми звертаємося до глухих, і від незвички в неї зривався голос. На хвилину запала тиша. Черевики великого Імріха наблизилися до ліжка, тоді до вікна, знову до ліжка, аж ось і мабабуся сіла. Великий Імріх відкашлявся і звернувся до мабабусі:
— Ну, мамо! За здоров'я! Нехай воно послужить тобі ще багато років.
Знову задзвеніли келихи, й усі загукали:
— Слава! Слава!
Тільки-но на срібній таці віддзвеніли поставлені келихи, з усіма, окрім мабабусі, сталося щось дуже дивне. Всі почали говорити ніби двома голосами. Досить довго я взагалі не могла зрозуміти, чому вони так говорять. Якби я мала це описати, це мало б приблизно такий вигляд:
Мабабуся (весело):
— Дорогі мої діти, я така рада, що знову бачу вас усіх отак разом. Лише Иозефки мені ще бракує і Ші-монка кудись побігла, очевидно, на пляж, завжди боюся за неї.
Валерія (бадьоро):
— І що ти, скажи на милість, робиш, аби мати такий чудовий вигляд! Ти ще тут заміж вийдеш, їй-богу! Як молода наречена!
А тоді тихо, крізь зуби:
— Вона ще нічого не знає про Йозефку? Вже скоро рік... А та шибайголова лишила мені сьогодні в дверях записку: якщо не прийду, вона особисто зведе зі мною рахунки. Особисто! Недоумок малий — і що вже собі дозволяєі
Мабабуся (неймовірно покірливо і вдячно):
— Тільки... ноги в мене болять. То там, то сям щось кольне, та коли б не боліли ноги, ще можна було б триматися. Дівча ще мале, я їй потрібна, а коли мене не стане, хто їй дасть притулок?
Імріх:
— Витримаєш, мамо, витримаєш, нічого не бійся! І стиха:
— У мене влаштувала такий цирк, що довелося прогнати. А які балачки! Знаєш, мама з нею вже просто не дасть ради, але це її справа. Має, зрештою, те, що сама хотіла!
Валерія стиха:
— Не розумію, як могло статися, що вона нічого не знає про Иозефку. Адже їздила до неї й Шімона.
Тоді вголос:
— Що лікар казав про коліно, трохи краще? Мабабуся:
— Гадаю, краще з ним уже не буде, ти знаєш, але це гарний лікар, він завжди щось приписує.
Імріх:
— Я б із тобою ураз помінявся! Бодай на тиждень! їсти, спати й відпочивати! Будь задоволена, що ти тут!
І тихо, злостиво:
— Вся родина — самі каліки. А вона, замість спокійно старіти, ще дитину собі на шию повісила. Так ніби не могла сама собі допомогти! І це акушерка!
Мабабуся (так само покірливо і вдячно):
— Таж я не нарікаю. Коли б тільки того сонечка ми мали більше. Казала я Сланінковій: трохи більше сонечка і здоров'я, й ми тут як на курорті.
Імріх:
— Воно так, мамо, тільки тим сонечком і я в своїй лікарні не дуже тішуся.
І тихо:
— Зрештою, ця шибениця прилипне до когось із нас. Але це буду не я, аби заздалегідь усім було ясно.
Валерія тихо:
— Мама ще не померла, тож не ховай її. І голосно:
— Ця герань у тебе ще квітне? А в мене всохла. Мабабуся (охоче):
— То візьми собі, я навідсаджувала паростків, і фікус треба було б пересадити, візьми собі його, в мене й так цього добра повна кімната.
Імріх:
— У тебе тут, як у ботанічному саду. Скоро вазони падатимуть нам на голову!
І тихо:
— "Не померла! Не померла!" Та поглянь на неї! Скоро вже зовсім нічого не чутиме, не годна ходити, а як жахливо згорбилася спина!
Мабабуся:
— Будь ти неладний, негіднику такий! Зате в тебе змалечку жорстоке серце.
На хвилину запала тиша. Мабабусині черевики без упину рухалися, так ніби під ними горіла земля. Валерія встала.
— Я вже піду, мамо, чергуватиму добу, закінчу аж завтра увечері, тож знову не висплюся. Та й наварити ще треба.
Мабабуся, охкаючи, підвелася з ліжка. Зарипіли двері шафи. Валерія сказала:
— Не треба було, мамо, знову даруєш. Мабабуся засміялася і поплескала Валерію по спи-
но
нї. Вона напевно поплескала її, хоч я того й не бачила, 1 сказала:
— Я не маю зубів, ти ж знаєш.
Валерія поцілувала мабабусю у щоку. Поцілувала її, це випадково навіть я побачила, і попрощалась. Мабабуся провела її до дверей, зачинила і сперлася на них. Вона вже не човгала, але ноги в колінах у неї тремтіли. Великий Імріх підійшов до неї, схопив за плечі й дивився на неї таким поглядом, як, буває, дивиться мабабуся на мене, коли я упираюся.
— І вам дякую за те, що знайшли час,— тихо мовила вона. Мабабуся подивилася спершу на Імріха, тоді й на тітку Еріку, але та, мабуть, відвела погляд, тож потім вона дивилася тільки на Імріха.
Мені здавалося, що ця тиша ніколи не скінчиться. Я змушена була затулити вуха, аби не чути її. Зрештою, мабабуся таки озвалась, але знову так покірливо і вдячно, що я знову затулила вуха. Та однаково почула її слова:
— Все-таки приходьте частіше. А то я тут сиджу і чекаю, ще добре, що я маю Шімонку, бо не знав би, куди від нудьги подітися. Шкода, що її зараз тут немає, вона виросла, погарнішала, вже справжня дівка.
Мабабуся поволі відсторонила від себе Імріха й схилилася над спинкою стільця.
— Здається, піде дощ, мене всю ламає. Великий Імріх сказав:
— Мабуть, і ми вже підемо, відпочинь. Мабабуся зупинилася біля шафи, а коли відчинила
її, кілька разів зітхнула. Великий Імріх кілька разів клацнув запальничкою і мовив: