— А де Якуб? — запитала я, і хоч запитувала про це щонайменше утретє відтоді, як зайшла до бункера, зараз мені справді стало страшно. Якуб ніколи не затримувався більше як на півгодини.
Я звернулася до Мартіна:
— Ходімо шукати його. Можливо, він не втримався і вчепився зубами... комусь в артерію, й міліція тримає його тепер в ізоляторі...
— Не бійся, ІІІім, я тут!
Я повернулася на голос і побачила когось, хто колись, можливо, був схожий на Якуба, але в дану хвилину мав досить загадковий вигляд. Його ліве око було просто гігантських розмірів, а під ним — кривавий синець. Майка на ньому була розірвана, на шиї — синець, суглоби на пальцях пообдирані, він ще й накульгував на одну ногу. Якуб дивився на нас, хоча
для цього йому треба було, мабуть, докласти чимало зусиль. Я ледь перевела подих від жаху й запитала:
— Ти, бува, не втрапив до ворожого табору летючих упирів, Якубе? Хто тебе так віддубасив?
Якуб задер носа й накинувся на мене:
— Хто-хто? Та ніхтої Вішав матері картину, ну й випав гвіздок, картина впала, вцілила в око — хіба не ясно?
Одне слово, поки в Якуба були цілі зуби, він не втрачав самовпевненості, це слід було визнати. Я не могла собі уявити, як би він поводився, коли б картина ненароком вибила йому обидва передні зуби. Чим довше я роздивлялась його, тим дужче переконувалася, що тіло моє збудоване не так бездоганно, як мені здавалося, бо зненацька мене почало трусити, тоді я розсміялася, хоч мені хотілося плакати, й ніяк потому не могла заспокоїтись. Втім, і крізь сльози я ясно бачила, як Мартін по-братському обняв збентеженого Якуба за плечі й повів за афішу, де ми зберігали аптечку. Коли вони проходили повз мене, Мартін, схилившись над Якубом, ласкавим голосом щось пояснював йому:
— Ходімо звідси, хай вона дух переведе. За хвилину знову все буде гаразд. У жінок часто міняється настрій.
Спробуй зрозуміти його! Спершу розхвилював мене своїми родинними проблемами, а тоді перед Якубом зводить наклеп, нібито винен мій настрій. Ще й ображає! Я дивилась, як вони зникають за афішею, і мало не розплакалася вголос.
Афіша "Цирк "Європа" розділяла наш бункер на дві частини. Перша правила за своєрідну вітальню, де можна було посидіти, а в другій частині у нас був склад різних дрібничок. До дрібничок, які там зберігалися, належали, на думку Якуба, й заіржавлена рама од велосипеда, стерно від моторного човна, зіпсований карбюратор, вентилі, каструля, бляшаний умивальник, віконна рама і кіт Кіліманджаро. Кіт Кіліманджаро, здавалося, важиз цілий центнер, а коли Якуб приніс його, скуленого під сорочкою, був зовсім малесенький і нагадував наїжачений клубок вовни. Кіліманджаро був страшенно рудий і страшенно зарозумілий. Він був, безперечно, аристократ, чистокровний шляхтич і перший спадкоємець королівського
аз
трону. Згодом Кіліманджаро відсторонився від нас І до бункера приходив зовсім рідко, на мою думку, лише для того, аби позбутися настирливих бліх, яких він під час своїх королівських відвідин спритно і непомітно струшував на нас. Я без жодних вагань можу заявити, що блохи Кіліманджаро були також незвичні і такі сильні, що без великого напруження потягли б воза, навантаженого брикетами. Якось мені пощастило пронести одну блоху до нашого будинку пенсіонерів, і коли я її нігтем розчавила на склі нічного столика, мабабуся мало не впала, а на її відчайдушний крик збіглося до нашої кімнати мало не півбудин-ку для старих. Незважаючи на паразитів, характер та інші вади, я обожнювала Кіліманджаро, бо в його могутньому тілі десь був схований надійний радар, який невідомо як був пов'язаний з моїми слізними каналами, і Кіліманджаро з'являвся одразу ж, тільки-но в моїх очах з'являлися сльози.
Я ще не відвела очей від афіші, за якою сховалися Мартін з Якубом, а Кіліманджаро вже впав мені на коліна, немов зрубаний столітній дуб. Він зручно скрутився в клубочок, подивився мені в обличчя своїми гірчичними очима, а тоді, знеможений власною втомою і моїм безмежним смутком, поклав голову на передні лапи й замуркотів. Коли б Кіліманджаро заблукав уночі на кладовище й від задоволення замуркотів біля одного з надгробків, я переконана, що збудив би й мертвого, хай би він спочивав під землею і триста років. Кіліманджаро муркотів, немов ткацький верстат, підключений до атомного двигуна, а коли хотів, то міг переконливо наслідувати людське хропіння.
Я гласила Кіліманджаро по голові й забувала про смуток, Було видно, що мої ласки він терпить лише завдяки великій самовідданості. Бо тільки-но за афішею пролунав Якубів голос, він знерухомів, умовк, зіщулився, тоді скочив і побіг за ним.
— Про що ви розмовляли? — запитав Якуб, виринувши з-поза афіші, і навмисне повернувся так, щоб на мене дивилося його величезне закрнвавлеке око, Це так було схоже на нього. Спершу поб'ється з кимось за якусь дурницю, а потім удає, нібито взяв участь у битв! під Білою Горою !. Посміхнувшись, я
1 Після поразки чесьтгь війська під. Бтою Горою у 1620 роїМ Чехія задовго стала кревшшедз АястрПи
зневажливо стежила за кожним його кроком. Ну, я мала по горло! Він ходив гоголем, козирився, ніби за хвилину йому мали почепити на груди медаль за мужність, а той рудий зрадник Кіліманджаро раз по раз терся об його ноги. Я була розстроєна, як старе піаніно, це я мусила визнати, і моя неприязнь зростала з хвилини на хвилину. Мабабуся часто застерігала мене, аби я володіла собою, тільки ніколи не вчила, як володіти собою, тож я і досі не вміла цього робити.
— Може, подмухати хлопчикові на забиту місцинку? — запитала я і скорчила таке страдницьке обличчя, що збентежила навіть бувалого в бувальцях Кіліманджаро. Він зупинився, занявчав, здивовано дивлячись то на мене, то на Якуба. Не знаю, на чию сторону він прихилився б, якби не наполегливе Якубове прохання:
— Поворухнися, Шім, гаразд? І скажи нарешті, про що ви розмовляли з Мартіном, коли мене тут не було!
Не знаю, як би я зреагувала на його слова — така я була напружена, але з-за афіші саме в цю хвилину виринув Мартін і на диво швидко відповів:
— Шімонка тут пропонувала, кому напишемо, аби якнайшвидше зрушити з місця.