Мартін знову спохмурнів і, нетерпляче махнувши рукою, сказав:
— Та послухай ти нарешті, Шімонко!
Я розмірковувала: може, мені краще піти, бо й ця нова ідея буде подібна до тієї з динамітом, але надто довго вагалася. Якуб та Мартін про щось пошепки радилися.
— Ну, то послухай, Шімонко!
Переборовши себе, я вирішила вислухати їхні божевільні дитячі плани й підвела голову.
— Що, коли б ми написали їм листа?
— Якого листа? Ти таки збожеволів, чи, може, по-справжньому несповна розуму? Спершу ти напишеш листа, а потім висадиш у повітря їхній барак. Сподіваюся, допишеш і зворотну адресу, аби вони могли подякувати тобі.
Мартін почухав указівним пальцем голову й поглянув на Якуба, ніби без слів просив його ще хвилинку потерпіти, поки я нарешті замовкну.
— Напишемо йому листа. Наприклад, таке: "Шановний товаришу Спіхульський. Ми знаємо все про ваші брудні справи, знаємо також і те, у який спосіб ви позбулися власного батька. Вимагаємо від вас..." і таке інше. Розумієш чи ні?
Якуб махнув над головою курткою, поволі сховався у Мартіна за спиною і громовим голосом проказав:
— А то може статися, що однієї темної ночі вас налякає у вашій затишній кімнатці летючий...
Якубові очі засвітилися, немов стоватні лампочки, але Мартін, на диво, цього разу не поділяв його захоплення.
— Ну, Якубе, облиш на хвилинку упирів і поміркуй. Ніхто ні про що не повинен довідатися, бо інакше все це лусне...
Якуб ніби нічого цього не почув. Потер руки, знову підняв піджак над головою й почав підкрадатися, тільки цього разу вже до мене.
— Справді, коли б якоїсь темної ночі я лише спробував прикластися іклами до артерії, не знаю, якої б він заспівав...
Мартін тим часом почав розвивати бурхливу діяльність.
Передовсім нам треба дістати адреси.,,
Я саме також думала про це. У комірчині довготелесої Рози зберігалися бухгалтерські книги, і в них — купони від квитанцій про доплату адміністрації дітьми пенсіонерів за перебування їхніх батьків у будинку для старих. Коли довготелеса Роза піде в гості до пана... Думки роїлися у мене в голові, змінюючи одна одну.
Зрештою, до мене повернувся голос.
— Я навіть пальцем не поворухну, якщо ви обидва не пообіцяєте мені, що в жодному разі не скористаєтеся динамітом або якоюсь іншою вибухівкою.
І я суворо поглянула на Якуба. Адже він був молодший від мене. Насупивши брови, я сказала:
— А ти, Якубе, облиш свої ікла! Ти добре знаєш, що вони й досі в тебе тупі, і взагалі ця акція мусить обійтися без кровопролиття.
Він сприйняв це мужньо, не заперечивши й словом, навіть оком не змигнувши.
Ми поділили обов'язки. Я дістану список адрес і сподіяних кривд. Якуб — старі газети. Величезну кількість газет. Мартін — ножиці, клей, поштовий папір, марки. Мартін Алес одержував від батьків кишенькові й сам запропонував дістати речі, які можна4 придбати тільки за гроші. Вийшовши з бункера, ми здавалися самі собі якимись іншими, раз по раз зиркали одне на одного, так ніби бачилися вперше. Зрештою, не витримали і, розреготавшись, побігли вулицею вниз. Коли ми добігли до національної галереї, саме завила сирена екскурсійного катера. Була шоста, і над Градом заходило сонце. Коли ми розходилися, то ще раз зустрілися поглядом і', ніби наперед домовившись, уперше на прощання подали одне одному руки. Це нагадувало присягу. Я поверталася до мабабусі весела й усміхнена. Серце моє було сповнене шляхетних почуттів.
Бабка Чубка зупинила мене в коридорі й передовсім підозріливо оглянула з усіх боків. Потім багатозначно звела брови й недбало зауважила, обернувши голову до холонучого радіатора:
— Ну і ну! Щось надто рано ти починаєш!
V
— Болить мені поперек,— лагідним голосом мови-, ла мабабуся, тільки-но я відчинила двері, і мені стала ясніше ясного, що на мене чекає найжорстокіше з усіх покарань. Щоразу, коли я приходила з міста пізно або щось таке утнула, у моєї мабабусі болів поперек і болів так нестерпно, аж, зрештою, вона посилала мене до довготелесої Рози по чудодійний еліксир. Довготелеса Роза готувала чудодійний еліксир від усіх на світі болячок і доти, доки я поводилася пристойно* мабабуся висловлювалася про нього дуже скептично. Зате в ті дні, коли я з прогулянки приходила запізно, мабабусю одразу хапав жахливий біль і я мусила йти до довготелесої Рози. Я не могла розповісти мабабусі, чому прийшла пізно, адже вона нічого не знала про наш бункер, бо коли б знала, напевно мене більше не пустила б. Я сказала:
— Мабі, я справді ие винна, не ходили трамваї. Але мабабуся з охканням перебила мене, вона показала на двері і, зойкаючи, попросила:
— На милість божу, ластівко моя, сходи до Рози й принеси бодай трохи тієї мазі, аби мені полегшало!
Довготелеса Роза, тільки-но я постукала, одразу ж відчинила. Вона мала такий вигляд, ніби знала, що я прийду. Можливо, й справді знала...
Довготелеса Роза курила грубі сигари, носила окуляри, ворожила на картах, по долоні, на кофейній гущі, а окрім того, тлумачила сни. У вільні хвилини, покурюючи, вона виготовляла свій винятковий, чудодійний еліксир, дух якого розносився по всьому коридору і був, мабуть, такий же приємний, як дух смалених чортових копит. Бабки з притулку для старих боялися її, бо ж довготелеса Роза водила смерть за носа. Маючи лише шістдесят років, вона пережила уже три інфаркти й раз по раз погрожувала, що й четвертого разу виставить смерть за двері. Довготелеса Роза мешкала сама, але не в кімнаті, а в комірчині, де складали бухгалтерські книги. Коли б я не прийшла до неї, на маленькому столику були розкладені карти, а в роті диміла сигарета. Вона пильно роздивлялася мене з-понад чорної оправи окулярів і, як завжди, запитувала:
— Як тебе, власне, звати? — і майже одразу після того вона показувала на карти перед собою й вигукувала голосом, який ковзнув щонайменше по трьох октавах.— Ось воно! Шімонко! Ти прийшла по мазь для матері. Незвичайно, але все так просто.
У довготелесої Рози все було незвичайне, просте або чарівне. Я знала, що на мене чекає, але однаково сіла. В комірчині довготелесої Рози стояли сутінки, й миготливий пломінець свічки кидав на стіни дивовижні тіні. Я сподівалася, що сіла не запізно й господиня не помітила, як у мене трохи затремтіли коліна. Довготелеса Роза неприязно роздивлялася мене. Я не опустила очей, бо вже знала причину її неприязності. Довготелеса Роза тримала в губах не сигару, а власноручно скручену сигарету. П'ятдесяти крон кишенькових, які щомісяця бабці отримували на дрібні покупки, Розі вистачало щонайбільше на два тижні. В подальші два тижні вона курила "Тараса Бульбу" й відвідувала пана Спіхульського, з яким вони у два голоси лаяли погоду і невдячних дітей.