Бабка Сланінкова мала очі, мов у мишки, руки, мов палички, і, напевно, важила не більше сорока кілограмів. Аж ніяк не могла я уявити собі, що вона може мати доньку на цілий центнер. Бабка сунула мені до рук десять крон із папірцем. Тоді підморгнула й прошепотіла:
— Решту залиш собі за труди. Але мамі анічичирк! Розумієш?
Мабабуся лежала, уже все приготувавши, поважна і бліда, па пічному столику — сотні ліків.
— Ти маєш перець?—тихенько запитала вона.— Нехай би все це вже було позаду! — Я сіла на постіль. Рука в неї була холодна наче лід. Я нахилилася до неї й обличчям доторкнулася до її обличчя — ніби зашелестів напір.
— Мабі, адже ти боїшся, признайся!
Вона дивилась па мене, дивилась, а тоді спалахнула:
— Сорок років я працювала, де доведеться, аби тільки допомогти дітям з'явитися на світ, а тепер!.. І все це через отого негідника!
Мабабусина рука в моїй долоні потроху теплішала. Ми чекали. Я молилася, щоб у мене не почалася лихоманка. Поволі-поволі минали хвилини, годинам не було кінця. Коли озвалася гармонь, ми зітхнули майже з полегшенням. Я подала мабабусі перець. Вона нюхнула й ураз закашлялася. Двері відчинилися, і незнайомий, вдягнений тепер у цивільне, з жахом утелющився в мабабусю. Мабабуся кашляла й кашляла, тож я не почула й слова, хоча незнайомий намагався перекричати кашель.
Я приклала руки до вуст:
— У неї напад! Напад! Ви не розумієте? Приступ!
Наче скам'янівши, він дивився на мабабусю.
Тільки ж у мабабусі справді почався напад. Сталося те, чого ми не сподівалися. Мабабуся, кваплячись, вдихнула більше ядучого перцю, і в неї почався астматичний приступ. Вона вже не кашляла, а просто задихалася. Я навіть не почула гармоніки малої Зузи. Двері відчинилися, і ввійшла Бернадетта.
— Що сталося, пані Студенкова?
А тоді звернулася до мене, голос у неї був серйозний, на її обличчі не ворухнувся жоден м'яз.
— Біжи по лікаря. Мерщій! Він у канцелярії, в управителя. Біжи!
Я не могла відірвати погляду від мабабусі. Вона міцно тримала мою руку, й очі в неї вилазили з орбіт.
Коли я обернулася, мало не налетіла на незнайомого. Він і досі стирчав посеред кімнати, наче прикутий, і, здавалося, також задихався. Обличчя в нього було червоне, уста стиснуті. Я злякано подивилась на сестру Бернадетту — від соляного стовпа вона відрізнялася лише барвою. І раптом у голові в мене сяйнула рятівна думка. В цю хвилину я, власне, уперше вирішила ризикнути своїм життям. Піднявши вказівний палець, немилосердно скерувала його у бік широких грудей нашого незнайомого мучителя, із зухвалою байдужістю вдаючи, що в наступну хвилину я маю намір висловити проти нього важке звинувачення. Коли навіть після другої критичної хвилини не пролунав постріл із пістолета, я збагнула, що мій суперник неозброєний і, окрім того, приречений програти це змагання нервів. Я звернулася до сестри Бернадетти:
— Цей пан шукає пані Фаціні. Я вже сто разів казала йому, що вона померла, а він не вірить й усе ходить сюди...
Не знаю, чи він усвідомив, яку можливість проявити великодушність надала я йому, але не мала часу побачити його реакцію, бо мабабусине ліжко знову затремтіло під новим нападом кашлю, і я вилетіла з кімнати, немов стріла. Коли я повернулась, мабабуся вже не кашляла, від незнайомого в нашій кімнаті не було й сліду, зате в нас сиділа більша частина мешканців будинку пенсіонерів. Сестри Бернадетти серед них не було. Ми з мабабусею більше не згадали незнайомого чоловіка жодним словом, проте від того дня справді не раз мало не вмирали від ляку, коли озивалась гармонь малої Зузи. Втім, навіть уві сні нам не спадало на думку, що він прийде насправді.
IV
— Шімонко Студенкова, замість висиджувати з чоловіками, краще втри носа, аби не висіла свічка!
Це образливе звинувачення кинула мені в обличчя бабка Чубка якраз у ту хвилину, коли я саме захопилася розмовою зі старим паном Спіхульським, і цим вона геть позбавила мене надії вивідати щось конкретніше про життя летючих упирів. Був початок березня, і думка про упирів серйозно непокоїла мене вже цілих два тижні, відверто кажучи, якраз відтоді, коли востаннє я відвідала наш бункер. Саме того дня Якуб утаємничив мене в свій задум зробити зуби гострими, обпилявши їх наждаком.
Якуб був молодший за мене на два роки, чотири місяці і тринадцять днів. Я познайомилася з ним ще на Калінчаковій вулиці, куди він час від часу приходив погратися з нами; потім я зустрілася з ним на початку січня на розі пошти, де він продавав перші проліски. Якуб прожив у дитячому будинку майже шість років і повернувся додому, тільки-но його мама прийшла до думки, що він уже в такому віці, коли дівчина може допомагати матері по господарству. Якуб марно протестував, мовляв, він чоловічого, а не жіночого роду, його матері було досить, що він має дві руки, якими може штовхати перед собою глибоку дитячу коляску. Якуб мав чотирьох братів, двоє були ще у пелюшках, один у виправному будинку, а останній ходив до школи. Спочатку в бункері ми зустрічалися тільки удвох. Якуб і я. Пізніше, коли випадала нагода вже тільки згадувати про цей короткий період нашого товариського життя, я не раз із гіркотою дивилася на невелику дірку в стелі нашого бункера й думала про назавжди втрачені дні, коли стеля ще не була зруйнована, а ми з Якубом ревно розучували п'єсу "Камінні серця". У п'єсі я поперемінно грала то бідну матір, що над постіллю вмирущого сина голосить^ заламує руки і в інший спосіб виражає своє безмірне горе від утрати сина, то безжальну смерть, яка навшпиньки обходить ліжко й холодними руками тягнеться до нової жертви. Якуб охоче виконував роль бідолашного сина, але найбільше любив грати вітчима. Жорстокого вітчима мучило нечисте сумління, бо він до смерті побив нерідного сина, і мучило його з такою настирністю, що він аж збожеволів, і з рота в нього потекла слина. Коли б через кілька днів я бодай словом згадала, з яким задоволенням Якуб створював цей образ і яке щоразу мав геть заслинене підборіддя, він порішив би мене, поза всяким сумнівом, найстрашнішою смертю.
З кожним новим спектаклем ми поліпшували свою гру, але так і не дограли до кінця, бо якогось дня, саме посеред найчутливішої сцени, коли я з усієї сили тримала Якуба в обіймах, аби не віддати його немилосердній смерті, над нашими головами почувся тріск, і не встигли ми опам'ятатися, як на підлогу нашого бункеру упав Мартін Алес.