Просвітлення, без сумніву, зродилося з душевної смути. Неспроможність Ходжі зануритися в жодну з тем породжувала відчай. Як глупуваті егоїстичні діти, які через свою обмеженість не можуть зарадити собі, він довго никав кімнатами будинку, піднімався чи спускався поверхами оселі, бездумно дивився у вікно. Я знав, що коли Ходжа зазирав до мене під час своїх нервово-напружених митарств кімнатами з дерев'яною підлогою, яка приглушено стогнала від його кроків, він сподівався на розраду, хотів чути слова підтримки чи розради. Я ж підступно мовчав, мої вуста не проронили жодного слова, на яке він так чекав, а що йому було до моєї ненависті, від якої я весь зеленів? Я мовчав і тоді, коли він, приборкавши свою гординю, кидав мені декілька слів, сподіваючись почути відповідь, коли чув новини з палацу, що можна було розцінити як гарні, чи дізнавався про нові ідеї, я або ігнорував його, або ж насмішкувато вказував на його хиби. Неабияк тішився, коли бачив, як він страждає, виснажений розчаруваннями та усвідомленням краху надій.
І зовсім несподівано, можливо, від того, що тривалий час він залишався наодинці з собою чи, може, від того, що його розпорошена увага, яка туманила розум, не залишала можливості зупинитися на чомусь конкретному, Ходжа у цій безглуздій порожнечі знайшов думку, яка полонила його душу. Цього разу я зголосився відповісти, мені хотілося додати Ходжі сміливості, розворушити його, адже те, про що почав він замислюватись, упродовж років не давало й мені спокою. Вечоріло, коли він, зазираючи до моєї кімнати, по-буденному, без зайвих слів спитав: "Чому я — це я?" Я відразу відповів, аби додати йому духу.
Сказав, що не знаю, чому він — це він, і додав, що там, у Європі, це питання є надзвичайно актуальним. Провадячи так, я добре усвідомлював, що похапцем не наведу йому жодних доказів чи прикладів, лише інтуїтивно я відчував, що саме він жадає почути, підсвідомо знав, що ця гра йому сподобається. Він остовпів. Це приголомшило Ходжу й надзвичайно зацікавило, з його погляду я зрозумів, що він чекає на продовження, а коли я закінчив, попросив повторити сказане: невже й справді вони переймалися цим питанням? Збагнувши, що я змірюю його схвальним поглядом, привітно посміхаючись, Ходжа розхвилювався і почав виправдовуватися, що запитує про це не тому, що вони теж цікавились, ба він навіть не знав, що вони теж цікавились, він сам прийшов до цього, і, взагалі, йому байдуже до того. "То якийсь голос ніби пісню співає, навіває мені різні думки", — сказав він трохи згодом із загадковим виразом обличчя. Той співун у його вухах нагадував йому покійного батька: тому, виявляється, перед смертю теж являвся такий співун, лише пісні були в нього інші. "А мій, — каже Ходжа, намагаючись приховати зніяковіння, — товкмачить одне й те ж: Я — це я, я — це я, ох!"
Я ледве не пирскнув сміхом, але стримався. Якби це був жарт, Ходжа б теж зайшовся реготом, але він не сміявся, хоча й розумів, що вигляд у нього кумедний. Щоб врятувати ситуацію, я мусив підтримати Ходжу, натякнути, що розумію і комічність вигляду, й глибину його помислів, адже мені кортіло продовження. Мовив, що варто прислухатися до слів, які звучать у нього у вухах, адже виконавець цієї пісні не хто інший, як він сам. Та мої слова здались йому глузуванням, і він вибухнув гнівом. Він репетував, що й сам це знає, лише дивно йому, чому саме ці слова постійно виринають у його свідомості.
Я не став чіплятися, тому не відповів, хоча й знав не тільки з власного досвіду, а й з прикладу своїх братів, що почуття нудьги у дітей-егоїстів породжує або плідні наслідки, або ж закінчується нічим. Я сказав, що варто думати не про причини навіювання саме цих слів, а про їх суть. На хвилину у мене промайнула думка, що Ходжа з'їхав з глузду від тієї порожнечі, в якій опинився, та я розрадив себе тим, що буде цікаво спостерігати за його поведінкою, мало того, приємно, і я теж врятуюсь від безпробудної нудьги. А ще я втішав себе, що цього разу розмах думок Ходжі може мене здивувати своєю глибиною, і час промайне швидко й цікаво. "Що ж мені тепер робити?" — нарешті безпорадно запитав він. Я відповів, що треба думати, чому я — це я, та говорив це без зайвої дидактики, адже з дилемою міг справитися винятково він сам. "І що мені робити? — з іронією вів далі, — стовбичити перед дзеркалом?" Напруження не сходило з його лиця. Я замовк, даючи йому змогу подумати. Та Ходжа не вгаваючи торочив: "Для чого дивитися в дзеркало?" Тут вже увірвався й мені терпець, хоч я розумів, що Ходжа самостійно не впорається. Мені хотілося випалити йому, що без мене він нічого не спроможний зробити, та не вистачило духу; врешті я в'яло порадив йому дивитися в дзеркало. Насправді, я його не боявся і завжди говорив, що думав, та цього разу в мене забракло сил терпіти його недоумкуватість. Він позеленів від злості, грюкнув дверима, гаркнувши на мене, що я дурень.
Коли через три дні я знову повернувся до цієї теми, то помітив, що йому хочеться говорити про "тих інших", тому я продовжив свою гру, мало того, сама вже розмова породжувала надію на цікаві наслідки. Я порадив Ходжі дивитись у дзеркало частіше, ніж він це робить, взагалі частіше, ніж це заведено тут, у його країні. Розповів, що у нас навіть будинки простих людей прикрашені дзеркалами в красивих рамах, що вже казати про палаци королів, принцес та іншої знаті, однак дзеркало не лише атрибут декору, воно слугує й мешканцям, які піклуються про зовнішність та думають про себе. "Невже?" — запитав Ходжа з наївністю, яка мене здивувала. Я був переконаний, що він повірив моїм оповідкам, та раптом він розреготався: "Невже вони з ранку до ночі лише те й роблять, що видивляються в дзеркало?" Вперше він глузував з того, що я розповідав про свій край. Я розлютився, мені хотілося зачепити його за живе, тому я випалив не думаючи, що людина сама має вирішити, ким вона є, та в нього, Ходжі, кишка тонка. Я досягнув своєї мети, гіркотою образи наповнилося його обличчя, і я був на сьомому небі від щастя.
Однак таке задоволення обійшлося мені дорого. Правда, не цього разу, а трапилось це за кілька днів по тому, він не погрожував убити мене чи отруїти, ні, він пішов далі, наполягаючи, щоб я проявив ту сміливість, якої нібито так бракувало йому. Звісно, я намагався все звести на жарт, буцімто дивитися у дзеркало й думати про себе — це дурниці, я мав намір знову його розізлити, тому й підібрав відповідний тон, однак він не піддався, а почав погрожувати мені, сказавши, що залишить мене без їжі та зачинить у кімнаті. Так, я мав на папері проявити всю свою відвагу і написати, ким я є; а він збагне, як це робиться, побачить, наскільки я сміливий.