Коней було двоє, і обоє наче вийшли з казки. Один гнідий, з густою блискучою гривою, другий сірий, у яблуках, грива ж біла, як льон, чиста уходжена шкура аж лисніла на сонці, довгі хвости акуратно заплетені. Федір стояв приголомшений, його
; циганське серце було упокорене, зачароване з першого ж
! погляду. Це були істоти горді й красиві, свідомі своєї великої цінності. Досить було подивитися, як вони паслися, як нахиляли
і голоьи, по-лебединому вигинаючи шиї, як переступали ногами,
і щоб зрозуміти їх високу породу.
Звідки вони узялися? Як уціліли в оцій веремії? Як тут
І опинилися?
На галявині нікого не видно, і як не приглядався та не прислухався Світличний, так і не помітив нічого підозрілого. І Лишалося тільки думати, що коні самі забрались до яру. ! Одбилися од табуна, коли їх гнали на схід, та й розкошують І собі на оцьому пасовиську місяць, другий. Тільки чому ж тоді ' вони спутані?
! Федір поправив торбину, ще раз провів настороженим ! поглядом по чагарниках, що з усіх боків нависали над І галявиною. Обережно пішов до коней.
Коні враз одірвалися од паші, насторожено звели голови.
— Кось, кось, кось,— тихенько покликав Федір.— Кось, кось, кось...
Гнідий, схрапнувши, стрибнув набік, обпалив Федора , вогнистим оком. Сірий же, мабуть, був лагідніший або не встиг іще здичавіти, бо тільки прищулив вуха, коли Федір поклав йому руку на холку.
— Ану одпусти!
Федір стрибнув од коня, повернувся рвучко на голос. По той бік галявини стояв чоловік, він наче виріс з-під землі. Світличний сахнувся од нього, та одразу і зупинився: чоловік був без зброї. Тож коли б дійшло до сутички, то ще невідомо, хто кого. І Світличний, уже з викликом дивлячись на незнайомця, запитав:
— А ВОНИ ЩО: ТВОЇ?
— Хоча б і мої.
Щось у голосі, в інтонації цієї людини було дуже знайоме, ' хоч Федір міг би заприсягтися, що він ніколи не бачив досі ні оцього сивого волосся, ні непривітного, геть у зморшках обличчя, ні похмурих очей під густо навислими бровами. Та водночас наче й зустрічався, якщо не з оцим чоловіком, то з його двійником.
Щось схоже на усміх пробігло й по обличчю незнайомця. Навіть очі, насторожені до цього та непривітні, якось не те що потеплішали, а мов освітилися зсередини вогником.
— Не впізнаєш?
— Та начеб десь зустрічалися,— відповів непевно Світличний.
— Десь,— усміхнувся чоловік.— Ти звідки мандруєш?
— Звідти,— невиразно кивнув набік Світличний: хоч чоловік був і без зброї, а там хто його зна, що він за один.— А ти що тут робиш?
— Хіба не бачиш: коней пасу.
— І давно пасеш?
— Скоро місяць. Паші вдосталь, то куди поспішати? Помовчали. Потім чоловік запитав:
— Обідав?
— Саме збирався.
— То пішли пообідаєм.
Не чекаючи згоди, чоловік пірнув у кущі. Подався за ним і Світличний.
Дерлися вгору, чіпляючись за гілля, за довге коріння, що гадючим плетивом слалося по землі, аж поки вибралися на відкриту місцину — п'ятачок утоптаного грунту. П'ятачок упирався в стіну з білої глини, там була викопана яма, в ямі над розжареним вугіллям звисав закурений казанок, у ньому щось виривалося паром з-під покришки. Чоловік обережно зняв казанок, поставив на землю. Мовчки, мовби й забувши про Федора, пішов до одного з кущів, що обступили густо галявину. І лише зараз помітив Світличний курінь. Невисокий, добре замаскований, він злився з листям: можна було за три кроки пройти і нічого не побачити.
Чоловік виніс попону, розкинув, а зверху прослав рушник. Дістав окраєць черствого хліба, дві ложки, ніж, поставив глибоку дерев'яну тарілку. Так само мовчки висипав з казанка густий паруючий куліш, аж тоді звернувся до Федора:
— Сідай, чого ж ти...
Тоді Федір, скинувши торбу, став діставати свій харч. Мав чимало їстівного: молодиця, у якої він ("гм, гм") ночував три ночі підряд, не пожаліла йому в дорогу нічого. Поклав ясну, як сонце, паляницю, шмат сала, з долоню завтовшки, дві великі, з чоловічий кулак, цибулини. І, повагавшись, вивудив ніжно за шийку кукурудзяним качаном закорковану пляшку: ніс у надії розпити вже у сестри, разом із сім'єю, але якщо вже така трапилася оказія... Та й не пропадать же закусці!
— За твоє здоров'я, господарю!
— Будь здоровий, товаришу Світличний!
Федір аж гикнув од несподіванки, а чоловік, вмочаючи
цибулину в сіль, запитав: і
— Знаєш, де ми зараз сидимо? На Гайдуковому місці... Он там і його землянка була,— кивнув у бік кущів головою.
І тут наче полуда спала з Федорових очей: Ганжа! Кинув порожній уже кухоль, ухопив у обійми:
— Ганжа! Ух ти, чорт!.. .
Ляскав Ганжу по спині, зраділий, схвильований, аж сльози виступили на очах, а той теж усміхався, і на обличчі його поменшало зморщок І, щоб приховати, мабуть, зніяковіння, вивільнився з Федькових обіймів:
— Давай уже їсти, а то прохолоне.
Та Федір їсти не міг. Переповнений спогадами, з ніжністю дивився на Ганжу, допитувався:
— Як же ти тут опинився?
— А отак, мабуть, як і ти,— відповів Ганжа.
Федір же, враз обпалений іншою думкою, ухопив Ганжу за руку:
— Слухай, ти давно з Тарасівки?
— Давненько.— Ганжа глянув на Федора, в свою чергу спитав: — Сестрою цікавишся? Жива, здорова, нічого поки що з нею не сталося.
— А Олеся? Дружина моя?-
— Про неї не чув. Я вже з півмісяця як не був у Тарасівці: туди мені дорога заказана. Івасютиного старшого синка пам'ятаєш?
— Івана?
— Так-так. Він тепер там начальником поліції...
— Звідки він узявся?
— Кажуть, що з Донбасу прийшов. На шахтах одсиджувався_. І мамзелю з собою привів. Не встиг появитися — став про мене розпитувати...
— Звідкіля ти знаєш?
— Знаю.— Ганжа подивився пильно на Федора, запитав: — А ти звідки йдеш?
Федір коротко розповів. І про перший день війни, і про розстріл, і про те, як потрапив до жандармерії. Ганжа слухав — не перебивав. Лише як Світличний закінчив, поцікавився:
— А далі що робити збираєшся? Після того, як дружину побачиш?..
— Там буде видно,— відповів непевно Світличний.
— Видно! — хмикнув Ганжа. Знову спохмурнів, мовчки взявся за їжу.
Поївши, лягли відпочити. Федір лежав на спині, обличчям до неба. Від м'якого тепла, від самогонки чи й од приємної ситості його стало хилити на сон. Щоб не заснути, звівся на лікоть, обернувсь до Ганжі: