— Документи! — зажадав тим часом старший.
У нього було непривітне обличчя з квадратним важким підборіддям і навислим над очима надбрів'ям. Люди з такими обличчями підозрілі, недовірливі. Світличний подумав, що йому цього разу не так легко буде викрутитись.
— Які документи, пане начальнику? — запитав якомога невимушеніше Федір.— Які можуть бути документи у в'язня?
Старший підозріло подивився на Світличного.
— Так не маєш документів?
— От хрест святий, що не маю! — забожився Світличний.— Червоні не дали — самі утікали, а німці, визволителі наші, сказали, що вже дома видадуть нам документи.
— Тоді пішли з нами. Збирайся!
У постерунку було так загиджено, наче поліцаї для того тільки сюди і приходили, щоб курити і плювати. Повсюди валялись недокурки, шкаралупи з насіння, огризки, а на єдиній лаві, загорнувшись у кожух, спав поліцай. Той навіть не звівся, коли зайшли до кімнати,— муркнув щось невдоволено, натягнув на голову кожух, повернувся обличчям до стінки.
Старший сів одразу ж до столу, такого ж брудного й обдертого, як і кімната. Дістав із шухляди учнівський зошит, видер аркуш паперу, стромив ручку в чорнильницю.
— Ну, кажи, хто такий?
— Та кажу ж, що втік із в'язниці!
— Не бреши,— мов якось аж нудьгуючи, сказав поліцай — Кажи правду!
Світличний удав із себе ображеного:
— Що ж казати, як ви не вірите.
— Ага,— якось аж задоволено кивнув головою поліцай.— Не хочеш признаватися. Якименко, а поклич Ничипора!
Ввійшов Ничипір — господар тієї хати, що в ній ночував Світличний.
— Ану, кажи, Ничипоре, що ти знаєш про нього! Ничипір гойднувся в бік Світличного, його чіпкі оченята
ще раз обмацали Федора, обмацали й засяяли радісно:
— Так це ж вони! От їй-богу ж, вони!
— Хто — вони, кажи ясніше.
— Та начальник з гепеву із Полтави!
— А ти звідки знаєш?
— Та як же не знати, коли я тамечки конюхом був! Я й коня їхнього знаю.
— Ну, як? — повернувся обличчям старший до Федора.— Будеш признаватися чи й далі брехатимеш?
Федір, якому вже втрачати нічого: все одно не повірять нічому, не одпустять... Федір глянув на Ничипора так, що той аж поточився од нього." Федір уже був і кулак затис — затопити падлюці у морду, та враз передумав." Повернувшись до старшого, сказав майже весело: — Так тому й бути,— пиши, пане начальнику. Записуй, тільки не мене одного, а й ще п'ятьох гепеушників. Тільки де вони зараз ховаються — так даром вам не скажу! Ціна? Ось моя вам ціна: розстріляйте зараз Ничипора — і всі п'ятеро будуть у вас у руках. Сам вас до них поведу, сам їх тепленькими й видам. То як: по руках, пане начальнику?
— Пане начальнику! — заволав, гепнувшись на коліна, Ничипір— За віщо, пане начальнику! Я ж вам вірою й правдою!"
— Встать! — сказав старший з досадою.— Хто тебе, дурня, стрілятиме! — хоч в очах його стояв жаль, що не може отак запросто полонити ще п'ять гепеушників.
— То я можу іти? — запитав тремтливо Ничипір: все ще стояв на колінах.
— Іди.
Ничипір, стогнучи, звівся. Пішов так, мов йому перебили хребет, поволік чужі ноги.
А Світличний, переконавшись, що його затія не вдалася, більш* нічого й не обіцяв поліцаям. Став тільки лаятись. Одводив душу, аж поки старший, зовсім розлютившись, наказав змотузувати його дротом, ще й кляп встромити до рота.
Зв'язаного і добре таки пом'ятого (коли його в'язали, то Федір одбивався, як міг), другого дня й одвезли Федора в Київ, до чотириповерхового будинку.
Грюкнули важкі двері, по той бік затупотіло і стихло, Федір лишився на холодній цементній підлозі, обличчям донизу.
Це була вузька довга камера, схожа на зацементовану яму: — цементними були й підлога, і стіни, і стеля, де ледве жевріла лампочка в дротяному плафоні. Жодного натяку на вікно, лише двері: масивні, окуті поржавілим залізом, з квадратними дверцятами на рівні обличчя і кругленьким у них вічком. Федір підійшов до дверей, заглянув у вічко і побачив такі Ж самі двері навпроти.
Під стіною стояло вузьке металеве ліжко з брудним плескатим ліжником і такою ж подушкою. І подушка, й ліжник наче ввібрали у себе весь відчай, всі сльози численних арештантів, закам'яніли од них і лежали важкими брилами.
Федір бридливо присів на край ліжка...
Сидів і розтирав набряклі, мов балабухи, руки. Там, де був дріт, виднілися чорні смуги, які глибоко повідалися в шкіру.
Одчинилися дверцята, появилися дві руки з алюмінієвою мискою й ложкою. "Сніданок!" Федір узяв теплу миску, поцікавився, чи не можна умитись. "На тім світі вмиєшся!" — відповів голос, і дверцята одразу ж зачинилися. Федір вилаявся, одійшов од дверей.
У мисці плескалося темне пійло, од нього тхнуло прілим буряком. Федір поводив, поводив ложкою, виловлюючи якесь підозріле лушпиння, а потім заплющив очі і, вдихнувши поглибше, припав до миски: це все-таки була рідина, а йому дуже хотілося пити. Його аж заканудило, але допив до кінця і лише тоді пожбурив миску на підлогу, а слідом за нею і ложку.
Знову сів на ліжко, затримав погляд на ложці, що валялася під ногами. Нагнувся, підняв, зважив у руці. Ложка була важкенька. Ті, що одливали її, не пожаліли металу, особливо ж на ручку: товста й незугарна, вона наприкінці звужувалася, закінчувалася шпичаком. Коли вдарити отакою штуковиною, то проткне ребра запросто. Федір злодійкувато оглянувся на двері, засунув ложку під подушку, а потім простягнувся на ліжку, щоб хоч трохи подрімати.
У дверях одразу ж грюкнуло, знайомий уже голос наказав:
— Не лежати! Не спати!
— А йди ти! — огризнувся Федір і демонстративно одвернувся до стінки.
— Не спати! — пролунало вже голосніше. Федір повернувся до дверей і обізвав поліцая фашистською курвою.
Здоровий ге вал у чорнім мундирі влетів у камеру й стусонув кулаком Федора в груди.
— Встати, заразо червона!
Федір одірвався од ліжника, вихопив ложку з-під подушки й щосили вдарив держаком у горло — під адамове яблуко. Кулак, що досі стискав Федора за комір, розтиснувся, й наглядач захитався, мов п'яний. З рота його чвиркнула кров, а потім він гримнувся на підлогу.
Федір поспіхом зачинив двері, припав до віконця, прислухався. Спершу нічого не чув, окрім стукоту власного серця, а згодом, трохи заспокоївшись, прочинив обережно двері, виглянув у коридор. Там пусто. Тьмяно розливалося світло — так, мабуть, освітлене пекло.