Гітлерівець ураз зупинився, досі зігнута спина його вигнулася дугою, він —-викинув догори руки, наче збирався молитися, а голову заломив набік. Федір одскочив, висмикнув багнет, німець одразу ж упав йому до ніг і харчав, і бив руками об землю, Федір одвернувся од нього і одразу ж побачив, що кілька чоловік його взводу, які піднялися слідом за ним, пригинаючись, бігли назад до окопів. Аж тепер почув, як довкола густо тьохкали кулі,— з того боку, од непорушних машин, густо сунули фашисти.
Ті, що бігли попереду, не! затрималися біля окопів — подалися до лісу. І Світличний гнався їм услід. Розумів, цього разу вже не затримати ворога, тим більше що й станкач, який їх так здорово виручив, не подавав уже голосу.
У лісі, задиханий, упав безсило на землю. Серце гупало молотом, дерева хитались, мов п'яні, дуже хотілося пити. Лежав безсилий, прислухався до недалекого бою, який лунав тут мовби ще дужче — ліс аж стогнав. Думав про свій взвод. Оглянувся в надії побачити хоч одного із своїх бійців, але поміж деревами було світло і порожньо, лише гухкала, тріщала луна.
І тоді подумав про капітана. І як не тягнуло його у глиб лісу, він, звівшись, повернув назад, до узлісся.
Бій уже вщух. Обірвався так раптово, як і почався,— жоден постріл не порушував тиші. На шляху, перед мостом, догорав головний танк, його спихали вбік два інші, звільняючи для подальшого руху дорогу, а в подовбаних, понівечених вибухами, напівзасипаних окопах густо валялися трупи. Кілька наших бійців, збитих у гурт, стояли коло самого мосту, довкола них метушилися озброєні гітлерівці. Федір до болю в очах став вдивлятися, чи не видно в отому гуртові капітана, але його, здається, там не було. Відчувши якусь полегкість, перевів погляд туди, де стояли гармати.
Звідти теж поверталися окупанти, женучи поперед себе кількох наших військових, і в одного була біла од бинтів голова, а другого двоє тягли попідруки. Але й серед них не було схожого на капітана, отже, капітан або лежить серед убитих, або йому пощастило якось урятуватися. Тож і Світлич-ному не лишалося нічого іншого, як зашитися глибше в ліс.
І тут наткнувся на капітана. Навіть спершу не на капітана, а на одного з гармашів; той раптово вийшов із-за стовбура, заступивши дорогу Світличному, та одразу ж, упізнавши, кивнув головою: "Проходьте!" Федір ступив далі і побачив ще кількох гармашів, серед них — капітана.
Капітан сидів на землі, притулившись до стовбура спиною, права забинтована рука лежала в нього на колінах і здавалася куцішою од лівої. Федір придивився пильніше: таки куціша, обрубана майже по лікоть, і там, на кінці, було намотано найбільше бинтів, і бинти були рудими од крові. Капітан був дуже блідий — якоюсь синюватою блідістю, але обличчя було таке ж рішуче, як і завжди. Побачивши Світличного, капітан пильно і строго подивився на НЬОГО:
— Де ваші бійці?
— Л кат їх знає! — махнув рукою Світличний і втомлено опустився на землю.— Які там полишилися, а яких переймай тепер аж під Ковелем. Якщо добіжать. Хіба це війна!
— Війна! — жорстко відповів капітан. Хотів ще щось додати, та враз зціпив зуби, аж хрумкнуло в роті, а обличчя почорніло од болю.
— В лікарню тобі б, капітане! — жалісливо сказав Світличний.
Капітан помовчав, заплющивши очі. А коли розтулив, погляд його був холодний і чистий.
— Опанасенко, карту!
Гармаш із трикутниками сержанта на чорних петлицях розстебнув капітанів планшет, розгорнув розмальоване полотнище. Капітан, схилившись над картою, довго її роздивлявся, і Федір відчув, що зараз вирішується їхня доля, що від того, наскільки вдало капітан вибере напрям, залежатиме — проберуться вони до своїх чи потраплять ворогові до рук. Урешті капітан твердо накреслив пряму лінію — через зелену пляму лісу, в якому вони оце зараз сиділи.
— Тут стоять наші. Підемо сюди.
Всі враз повірили, що там таки наші. Лише Федір запитав:
— Далеко?
— П'ять кілометрів.
Гармаші стали вмовляти капітана, щоб він дозволив себе нести. Федір теж прилучився до них:
— Та ти ж, чоловіче, й не дійдеш! Капітан відповів непоступливо:
— Дійду!
...І він таки й справді дійшов би, аби не німці, які наче тільки й чекали на те, коли вони виткнуться з лісу.
Ніколи ще не відчував себе Федір таким беззахисним, таким безборонним. Відпустивши їх метрів за триста од узлісся, фашисти відсікли дорогу назад кулеметним вогнем, а потім стали їх розстрілювати один по одному. Вони металися на рівній, як стіл, площині, а їх били на вибір то одного, то другого. Одним з перших упав капітан. Кулі просто роїлися довкола, а проклятому — вигонові не було кінця-краю, і коли Федорові вже здавалося, що більше не витримає і ось-ось упаде — перед очима раптом виросла стіна верболозу. Він улетів у той верболіз і одразу ж, заплутавшись, упав. Далі вже повз; зі стогоном хапаючи повітря, а кулі свистіли довкола, обсипали його збитим листям, врізаним гіллям. Та ось грунт став западати донизу, верболіз ураз розступився, і він опинився перед великим болотом.
В тому болоті й кис Світличний аж до вечора.
Фашисти довго його шукали, а може, й не тільки його — ходили понад болотом і час од часу кричали: "Іван, виході!" Пускали короткі черги в очерет, і тоді Федір, який забрався глибше, пірнав з головою. Німці врешті пішли, але Федір довго не вилазив — йому здавалося, що вони лишили засідку. Лише як стемніло, обережно виповз на берег.
Вимок до нитки, все на ньому аж хлюпотіло, в чоботях чавкотіла вода. Та він не став викручувати одяг — гайнув одразу ж до лісу. Аж там роздягнувся, роззувся, довго розтирав груди і спину, щоб хоч трохи зігрітися, а потім став натягати вологу холодну білизну.
Одягнувшись, поліз звичним рухом до кишені за цигарками. Не намацавши пачки, пригадав, що він засунув останню цигарку за вухо перед боєм,— лапнув за вухом, хоч наперед знав, що там нічого не знайде. Тихо вилаявся, опустився на землю, прогріта за день земля пашіла теплом, Федір припав до неї, заплющив натомлено очі.
Перед очима одразу ж виникли оті залишені окопи, і фонтани вибухів, і напружені спини ворогів, що тікали, і гурт полонених. Розплющив очі, щоб нічого того не бачити. Лежав і змушував себе думати про Олесю, про дітей: "Що з ними?" Чи встигли вирватися з оцього пекла?"