— Викликають?
— Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці?.. То вам нічого в районі не треба?
2*
35
Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обов'язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прооиву!), так іще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки — із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию,— носи і не мекай!..
Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося — підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові,— зерно ж їдять, а той цапки: "А я що — кіт, щоб за ними ганятися?" — "Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!" — "Поклич на третю до кабінету,— наказав Твердохліб.— Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!" Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло,— каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах — все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, нап'яв поглибше картуз, вийшов із кабінету.
В другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник.— говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п'ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.
Комірник бічком-бічком та за ним.
— Ви мене кликали, Володимире Васильовичу? Твердохліб у його бік навіть не глянув.
— То мені, мо', пізніше зайти?
Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина
— так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.
— Запрягай! <
Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі — встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі — хоч у перевесло в'яжи. їв не їв — падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.
— Ти хоч би себе пожалів! — плакала ся Володьчина жінка.— Перевівся на мощі — страшно й глянути!
Але Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили — два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя.
Та минали рік за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрії.
Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби і ножиці, штрафував, а попадалися вдруге — оддавав без жалю до суду.
Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись,— щойно був поруч і вже аж он де!
"Стій!" — закричав гнівно Володька.
Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.
На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб — майже півторби — спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.
Отоді й сів Твердохліб на коня.
Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.
Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці — скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька і очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.
У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай обЪник чи бригадир,— тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. То ж Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м'яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах — шини. Та не залізні — гумові, їде — наче в колисці погойдується.
Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної "сталінки".
Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:
— Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?
Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав: