Скрізь поміж наметами маячіли постаті бійців. Усі з гвинтівками, протигазами, бо вже коли пролунала тривога — хапай спершу зброю, а тоді — решту. Андрій теж виволік важкий ручний кулемет — він був першим номером, а Вано, який спав із ним поруч і йшов у строю одразу за ним, вискочив з гвинтівкою і дисками до кулемета.
— Р-р-рівняйсь!..
Бійці вишикувалися: кожне відділення біля свого намету. Дивилися не на молодших командирів, які подавали голосні сердиті команди, а туди, на схід, де гуркотіло й гримотіло, двигтіло з такою могутньою силою, немов хтось заходився розвалювати землю. Там уже підіймалася, розтікалась по небосхилу кривава заграва. Заграву видно було навіть з лісу — так високо вона піднялась. У громовинні, ревищі, в стовпах полум'я й диму народжувався ранок.
Хтось сказав, що гуркіт і полум'я саме там, де аеродром. Хоч аеродром той вважався суворо засекреченим, проте кожен боєць знав про нього. Андрійко навіть бачив його, як полк проходив мимо — величезне поле, приземисті коробки ангарів та служб, нескінченні ряди літаків, укритих брезентом.
— Бомблять. Аеродром бомблять".— прокотилось рядами.
— Хто там бомбить! — заперечували інші.— Це просто маневри. Якби бомбили, то зенітки стріляли б...
Усі враз подивилися на командирів, чекаючи од них ясної відповіді. Та командири, хоч і бадьорилися, не знали, певно, й самі, що там діється. їм лишалося тільки походжати перед строєм та чекати команди згори.
Незабаром гуркіт ущух, небо знову наповнилося гулом. Уже зовсім розвиднілось — бійці виразно побачили хрести на літаках, що поверталися. Літаків було дуже багато, одні з них летіли вище, інші нижче, однак всі вони прямували на захід.
І тоді пролунало слово "війна". Хто його перший вимовив, годі було дошукуватися, але, раз народившись, воно вже не хотіло щезнути. Перескакувало од бійця до бійця, спершу більш цікаве, аніж жахне, бо молоденькі бійці, які його вимовляли, ще не могли його осмислити, не могли уявити, що воно значить насправді. Для більшості слово це було навіть звабним — воно несло надію на те, що врешті закінчиться наостогидле "сидіння на дотах" і розпочнеться інше, яскраве й небуденне життя, повне романтичних пригод. Ламаючи стрій, бійці заговорили всі враз, засперечалися, чиї то літаки: румунські чи німецькі, і яку з цих країн вони воюватимуть. Розгублені командири вже не знали, що й робити: їх теж приголомшив вигляд отих літаків із хрестами на фюзеляжах, на крилах.
Лише десь о дев'ятій ранку весь полк було вишикувано і оголошено, що фашистська Німеччина без попередження напала на Радянський Союз.
Після цього одразу ж надійшла команда згортати намети і виступати з лісу. .
Збуджені до краю, бійці швидко збиралися, перемовляючись. Найгарячіші голови твердили, що всі вони сьогодні ж вирушать до кордону; тверезіші заперечували — сьогодні, мовляв, не встигнуть.
Хтось запитав, як хлопці думають: скільки протримається ворог. Думки були різні: одні називали тиждень, інші — місяць, а того, що бовкнув "півроку" дружно висміяли, обізвавши панікером і боягузом.
— Та я ж так, не подумавши,}— виправдовувався неборака.
— Думати треба, що говориш! — строго сказав помкомвзводу— 3 таким настроєм знаєте куди докотитися можна?
Помкомвзводу мав дуже войовничий вид, і бійці з повагою дивилися на нього.
КОЛИ намети було упаковано, надійшло інше розпорядження: з лісу нікуди не йти, чекати нової команди на місці. Не було тільки уточнено, як чекати, і бійці довго стояли в шеренгах, аж поки десь перед обходом їм дозволили зіставити в піраміди гвинтівки.
Тоді ж Андрій згадав про лист. Дістав з кишені недописаний аркуш паперу, наспіх дописав, що розпочалася війна і вони вирушають на фронт. Детальніше напише трохи пізніше. Попросивши дозволу командира, побіг до ротного листоноші. Віддаючи йому складений акуратно трикутник, Андрій не знав, що лист цей так і не дійде додому: згорить десь під Житомиром разом з поштовим вагоном.
Вано ж тим часом журився, що пропали його іменини. Зараз, коли почалася війна, годі було й думати, щоб сісти почаркувати. Це б межувало зі зрадою.
— Нічого: от розтрощимо ворога, тоді разом усе й відсвяткуємо,— утішив його командир відділення.— Потерпи трохи.
Він, як і всі командири, тримався молодцем, а на них дивлячись, молодцювато трималися і бійці.
Чекали машин з боєприпасами, а вони чомусь затримувались. Прочекали день, прочекали другий, хвалькуватість потроху злиняла — немає ж нічого гіршого, ніж отаке непевне чекання. До того ж довелося дві ночі підряд спати на землі просто неба. Хоч ночі були й теплі, але в лісі стояло вологе повітря, і всі перед ранком мерзли.
Аж третього дня появилася колона з боєприпасами, її зустріли голосним радісним "ура!"
Кожному бійцеві було видано по дві гранати РГД, по два довгі запали, а також металеві, посічені нарізками чохли для більшого бою. Гранати треба було носити окремо, разом із чохлами на них, запали, замотані у м'яку ганчірку в нагрудній кишені.
Потім видавали набої. Набої лежали у великих коробках із цинку були вони дуже красиві, і кожен намагався захопити якомога більше. Андрієві й Вано дісталася цілісінька коробка. Спершу зарядили великі й плескаті, як сковороди, магазини до кулемета, потім десятизарядні магазини до гвинтівки Вано, решту — зсипали до речових мішків.
Отепер уже можна було й воювати! Гранати приємно обтяжували ремінь. Крім них — ще два патронташі, і плескатий, у ножнах, багнет, і гіанцева лопатка.
Десь перед обідом полк нарешті вишикувався і рушив на фронт. Так принаймні гадали усі, од рядових бійців до командирів. Але вище командування мало свої наміри, і полк протягом шести діб тільки те й робив, що пересувався форсованими маршами вздовж старого кордону: спершу вгору по течії Дністра, потім униз, потім знову вгору.
То були важкі, виснажливі марші. По сорок, по п'ятдесят кілометрів на добу — в спеку, в пилюку, під нещадним сонцем, з кулеметами, гвинтівками, скатами, протигазами, з ущерть набитими речовими мішками, які важчали з кожним кроком.
Андрієві в його відділенні діставалося найбільше: волік на собі кулемет, аж плечі німіли. Він дуже схуд, запалі очі взялися синцями, І коли, траплялося, проходили селом, то жінки, побачивши Андрія, починали плакати.