Схопилася, поспіхом стала вдягатися.
— Ма, ти куди?
Івась. Він теж згадував брата, допитувався, чому Андрійко не пише. І ще питався у матері, чи Андрійко теж на фронті — очі його світилися при цьому надією: йому так хотілося, щоб брат воював зараз фашистів. Тетяна сердилась на ті дурні запитання, мовби вони могли іакликати на Андрійка біду.
Прямо з порога Тетяна ступила у темряву: ніде й не зблимне. На другий же день війни було оголошено, щоб завішували вікна. І люди затуляли чим тільки могли. Лише на мить блисне де-не-де гостро промінчик світла та одразу й сховається.
Тетяна йшла не з порожніми руками: несла книжку дружині Савелія — Зіні. Зіна давно вже просила почитати, але Тетяна все не давала: це була остання книга, що її читав син перед армією. Тетяна купила цей однотомник Шекспіра в Хоролівці
— Андрійкові в подарунок, і не хотіла, щоб книжка загубилася. Зіна ж була таки досить роззявкувата, могла десь і посіяти. А нині треба ж було хоч чимось пояснити свій неурочний прихід
— Ну, пропало діло! — розсміявся Савелій, коли жінка вхопила книжку— До ранку тепер не засне. Та сідайте, чого ж ви_
Тетяна відповіла, що поспішає додому, однак одразу ж і сіла, бо побачила, сумку. Тетяна не знати що оддала б, аби лишень заглянути всередину!
Погомоніли про се, про те, а більше про війну. Що не так воно діється, як сподівалися: німці все пруть, а наші одступають. Василина, яка вечеряла разом із своїми квартирантами, почала вже витирати краєчком хустки очі: "Ой горенько, і що ж воно буде!" — але Савелій сказав переконано, що то наші одступають навмисне, аби заманити німців подалі. А тоді як наваляться, то од німця і мокрого місця не лишиться. Йому охоче повірили, бо, по-перше, Савелій не будь-хто, а сам колись воював, а по-друге, дуже ж бо всім хотілося, щоб так воно і було!
— Жаль тільки отих безталанних, котрі марно загинуть!
— зажурилася знову Василина.
Савелій на те сказав: ще жодна війна без жертв не обходилась. Тетяну те гостро кольнуло в серце — згадала Андрійка.
— А ваш усе не пише? — запитала Тетяну Василина.
— Не пише.
— Не журіться, напише,— мовив Савелій— Як тільки получу, одразу вам і принесу.
Подякувавши, Тетяна, засмучена, пішла додому. І ще кілька днів обминав її хату Хоменко. Аж урешті зайшов, просунув у двері голову.
— Олексіївно, тримайте листа!
В Тетяни затремтіли руки і ноги — лист!
Спершу не могла збагнути змісту. Кожне слово, написане сином, гаряче било у груди, наче сам Андрійко промовляв до неї, і важливим було не те, що він говорив, а його живий голос. Ковтаючи сльози, Тетяна припала до листа обличчям і їй здалося, що лист пахне сином.
Андрійко писав, що живий і здоровий і ще не був у боях. Він наче вибачався перед матір'ю, що не понюхав пороху. Тепер усе позаду, вони зайняли вогневий рубіж і з нетерпінням чекають на ворога. Хай мама буде спокійною: далі фашисти не пройдуть!
Лист був дуже короткий: Андрійко, напевне, поспішав. Тетяну вразила якась дорослість у тоні листа, якась чоловіча стриманість. Вона ще раз перечитала лист, аж тоді, подивившись на дату, усвідомила, що син писав його тиждень тому. І радість знову заступилася тривогою.
Твердохліб за ці дні схуд, аж осунувся з виду. В перший же день війни подавсь у Хоролівку. До військкомату.
Там, незважаючи на неділю, товпилося повно народу. Сердиті військові бігали з кабінету в кабінет, кулеметом стукотіла єдина друкарська машинка, Твердохліб пробився до самого військкома:
— Одправляйте добровільно на фронт!
Військком ошелешено (зранку не вилазить з мобілізаційного пекла!) глянув на Твердохліба, не усвідомлюючи, певно, хто перед ним і сидить.
— То як: писати заяву? — натискав Твердохліб. Військком нарешті впізнав гостя.
— Задовольнити ваше прохання не можемо: ви заброньовані.
І скільки Твердохліб його не переконував, стояв на своєму:
— На вас броня. Звертайтеся в райком.
В райкомі ж наказали повертатися в колгосп. Людей у нас і так мало. До того ж навряд чи доведеться всім, кого зараз мобілізують, понюхати пороху. Кадрові наші частини вже, напевно, перейшли кордон і б'ють знахабнілого ворога на його території.
— Є дані, що в самій Німеччині ось-ось вибухне повстання,— сказали під великим секретом Твердохлібові.—
Німецький пролетаріат не потерпить нападу на першу в світі робітничо-селянську державу.
Так і не вдалося Твердохлібсіві переконати начальство — мусив повертатися назад у село, щяв понурий, як пугач, кляв і військкомат, і райкомівців. Кілька днів ходив хмара хмарою. Слухав зведення про оборонні бої нашої армії, про те, що командир такий-то атакував із своїм взводом вогневий рубіж і знищив дощенту всіх ворогів; а полонений бортмеханік ГТауль Гофбауер посвідчив, що німецькі солдати йдуть у бій під загрозою розстрілу. Слухав оте все Твердохліб, і в нього руки свербіли лягти за кулемет чи гвинтівку та й показати ворогам, на що він здатний. На обережні ж роздуми вголос дядьків, що минув тиждень, а наші щось не поспішають кордон переходити, запитував:
— Зведення читали? Скільки за тиждень знищено ворожої техніки? Дві з половиною тисячі одних лише танків та півтори — літаків! А гармат та іншої зброї? То як ви думаєте: потрібен на це час чи не потрібен?
Дядьки казали: аякже, потрібен.
— Ось зачекайте ще трохи: перемелють усю техніку — поженуть фашистів аж до Берліна!
Коли одержав команду за тиждень зібрати й обмолотити хліб, то аж зрадів: тепер він покаже отим, у районі, на що здатний! Кістьми ляже, а впорається!
У той же вечір скликав актив, намітив, кому що робити. На жатки — підлітків, а чоловіків, які поки що не в армії, включно аж до дідів, озброїти косами. І всіх, хто тільки може ходити,— до жаток, до підвід, до молотарки.
— Об'являємо загальну мобілізацію на жнива!
Хтось натякнув на вчителів. Твердохліб сказав, що вийдуть і вчителі, і учні, котрі старші: занять же нема все одно, то хай попрацюють.
Під кінець згадав іще одне — затримав завмага:
— Організуємо дві ятки у полі. Продавать будемо тільки тим, хто на жнивах. Ясно?
— Та мовби ясно...
— Завтра ж візьміть дві підводи й паняйте в район. Я там домовився: дадуть іще солі, цукру та сірників.