Цей же хоч і не прикотив на бричці, але й не прийшов пішака: Нешерет у вікно ще роздивився, як він педалі велосипеда накручував. Тому й звівся назустріч і, подавши долоню дощечкою, відповів, що голова — оце він і що товаришеві треба до нього.
Товариш дістав із нагрудної кишені книжечку в червоній оправі, помахав нею в повітрі:
— Я — представник теоавіахіму.
Що таке теоавіахім, Нешерет — убийте! — не знав. Слово це означало, певно, якусь із отих установ, які наче навмисне називалися так, що кат їх і вимовить. Виду, однак, не подав — дипломатично мовив:
— Так ви, натурально, звідти... То я вас, товаришу, слухаю.
— Як ви готуєтесь на випадок війни?
Питання застукало Нешерета зненацька. Доки він розгублено кліпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:
— Що ви робитимете в разі нальоту ворожої авіації?.. А хімічної атаки?..
Нешерет навіть гадки не мав, що його село може становити якийсь інтерес для ворожої авіації. Та молоденькому представникові з районної гірки видніше, і Нешерет, так і не знайшовшись, що відповісти, поліз п'ятірнею до потилиці.
Уповноважений теоавіахіму одразу ж помітив красномовний той жест:
— Отже, до майбутньої війни ваше село не готове?.. Так і запишемо...
Довелося спішно споряджати обід і вже .за обідом продовжувати розмову.
— Виправимо!.. Натурально!..
Отак у Тарасівці з'явилася первинна організація теоавіахіму. Записалася до неї майже вся парубота села, не лише допризовники: пообіцяв-бо той меткий представник і гранати, і гвинтівки, і навіть ручний кулемет з повним комплектом набоїв. Обіцянка, звісно, цяцянка, обіцяного три роки ждуть, то ж не дивно, що й тарасівські теоавіахімівці довгий час ходили з порожніми руками та вивчали з нудьги єдиний плакат, на якому була зображена трьохлінійка зразка 1898 року. Справа, може, так і захрясла б, але представник врешті згадав про обіцяне і прислав на випадок хімічної атаки два протигази.
Протигази одразу ж вдихнули життя в діяльність гуртка: тарасівська парубота дістала дві білі ряднини та й заходилася полохати по темному дівчат. Як виросте з-за тину біла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завиє моторошно — то й душа геть із тіла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене світ за очі. А потім її й калачем не заманиш на вулицю.
Однак дівочий той вереск до уваги не брали: дівчат з роду-віку годилося лякати,— підвело тсоавіахімівців інше. Якось підкралися до комірникової хати, прилипли гумовими мордяками до вікна та й постукали в шибку. Комірник, який саме вечеряв, як глянув, так одразу й посинів: удавивсь картоплиною. І його щастя, що вечеряв не сам, а з крамарем: крамар спершу вгатив кулаком по комірниковій дугою випнутій спині, а тоді вже закричав: "Каравул!"
Після цього випадку Нешерет покликав тсоавіахімівців до сільради, добре їх випуштрив, ще й одібрав протигази.
І знову стала дихати на ладан первинна організація. Але цього разу врятував її уже Микола Приходьченко, якому й було доручено очолювати гурток: з'їздив у район і виплакав "тозівку", ще й десять пачок набоїв до неї. І наступного дня, якраз у неділю, здивовані тарасівці проводжали поглядами парубків, які йшли не абияк, а в строю і співали нову, нечувану досі пісню:
Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.
І хоч Микола запам'ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозі з району, тарасівська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:
Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.
Стріляли за селом, у байраці, щоб часом когось не підранити. Коли ж пристрілялись як слід, рушили до могили, що недалеко й була,— палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху до низу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш — що у воду пірнеш. Парубки й залягли, як годилось військовому людові, та й давай розстрілювати кавуни на колгоспному баштані. Вибирали, який побільший та доспіліший. Як ужарять, то він вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив із куреня, то й очі на лоба полізли: лежав же щойно перед очима кавун, цілий-цілісінький, і раптом — гах! — на всі боки...
Довелося Нешеретові одбирати й гвинтівку. Ще й за хуліганство, за попсовані кавуни, за те, що ледь не підстрелили сторожа, налигати тсоавіахімівців до примусових робіт: одним городити паркан довкола сільради, іншим — лагодити місток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.
Попогрівши чуби, тсоавіахімівці вже про дрібнокаліберку й не заїкалися. І згодом Нешерет озброїв нею сторожа біля крамниці, а на поодинокі нагадування з району,— як там у вас оборонна робота? — справно відповідав, що робота "йде натурально" і Тарасівка до бомб та газів готова.
Та незабаром майбутня війна ще раз постукала у вікна Тарасівки.
Цього разу приїхав міліціонер та й вручив Нешеретові пакет із п'ятьма сургучевими печатками. Дістав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залізним нігтем: розпишіться!
Нешерет як розписувався, то й пальці тремтіли. Бо міліціонерові що: міліціонер сів та й поїхав, а Нешеретові лишатися при пакеті. Носити його при собі, як болячку, мацати повсякчасно,— не витрусив? не загубив? — бо, не доведи Господи, посієш — суши тоді сухарі та збирайся до "казьонного дому"!
Обережно зламав сургучеві печатки, дістав цупкий білий папір. Вгорі було надруковано: "Цілком таємно!" — то ж Нешерет спершу замкнув ключем двері, а тоді вже взявся читати.
Вимагалося негайно, під особисту відповідальність голови сільради, забезпечити п'ять парокінних підвід. Куди і для чого, не писалося, повідомлялось лишень, що підводи мають прибути в неділю о восьмій ранку до району і на кожній має бути фураж для коней з розрахунку на два тижні і відповідно — харч для їздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одімкнув двері й вийшов у сусідню кімнату: дзвонити Твердохлібові.
Там, на стіні, поруч із столом секретаря сільради, висіла здоровенна дерев'яна бандура, потемніла од часу. Багато років тому, може, ще до революції, прикрашувала вона стіни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратові більш сучасному, а сама помандрувала; в глибинку. Привезли їх у Тарасівку таких аж два: одного повісили у сільраді, другого — в конторі правління артілі. Люди одразу ж охрестили їх віялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосигіи, щоб тебе у районі почули. То ж коли хтось дзвонив із сільради або контори,— на півсела було чути: "Га?! Що?! Та дужче кричіть, бо нічого не чую!.."