Так що Гайдук міг бути задоволений: доля таки усміхнулась йому. Ваксував хромові чоботи, приміряв сорочки — готувавсь до бенкету. Бо Крюгер таки його не забув — запросив. Щоправда, без Ольки, але Гайдук і сам Ольки не взяв би: подумки вже розпрощався з нею.
Іще один чоловік із тарасівідів був удостоєний лизнути з новосільної чарки: пан староста, Приходько Микола Васильович. Гайдук міг би його звалити, як упіймали Тетяну: нагадати лише, що Тетяна жила в пана старости, іі підозріливе гестапо одразу ж узялося б за нього, але вчасно подумав, що Приходько міг же розповісти, як він, Гайдук, проґавив півроку тому Світличну. Тому й промовчав. Тому й не доніс. Нагадав тільки якось Приходькові: "А Світлична, здається, у вас жила!" — й усміхнувся недобре. Хай знає, од кого віднині залежить, нехай дозріває: настане час, і Гайдук простягне руку по нього.
Так що живіть поки що, пане старосто...
Приходько ж, не відаючи, які думки рояться в голові Гайдука, теж збирався на бенкет. На те новосілля, будь воно прокляте! Чистив наган, зважував один по одному на долоні патрони. Тонкі довгі гільзи з тупими, глибоко втопленими кулями. Думав, чи вистачить: перезаряджати часу не буде.
Гаразд, дасть Бог, і цими обійдемося."
Жартував невесело:
— Оце діждався честі: сам пан у гості кличе!
А перед цим ходив ховати Тетяну. Вночі, в хуртовину. Данилівна, яка день і ніч плакала, що оце ж вона там лежить непохована, сама вже злякалася, на вікно заліплене глянувши:
— Може, не підеш, старий? Хай хоч пересядеться трохи.
— Не пересядеться... Та й нам же краще: ніхто не побачить.
— То і я з вами піду.
— Тільки тебе й не вистачало! — аж розсердився Васильович.— Тут самим дай Бог ніг — догребтися!
— Так над нею ж ніхто й не потужить! — А в самої вже сльози кап-кап із очей.
— На могилі потужите.— А про себе подумав: "Якщо іще за нами тужити не доведеться". І додав: — Ми там недовго: на кладовище однесемо та й вернемось...
За братом сходив, за Іваном. Ще позавчора йому сказав: "Підемо, брате, ховати учительку". І Йван, завжди балакучий, як баба (ти йому — слово, він тобі — десять), лише кивнув головою. Лише спитав:
— Удвох донесемо?
— Візьми синів на підмогу.
— Візьму,— відповів коротко Йван.— Вона ж їх учила...— А вже проводжаючи, вже за воротами, поклав руку на братове плече: — Тяжко, брате? — І очі його були зараз не безжурні й веселі, а великі й засмучені.
— Нелегко, Іване,— відповів Васильович.— То я гукну...
— Мо', хоч труну помогти змайструвати?
— Справлюся й сам...
Справився: змайстрував домовину. Стругав і збивав, прислухаючись, чи не риплять чиї кроки, чи не несе кого сила нечиста? Данилівна потім усередині труну спорядила: в житті настраждалася, то хай хоч у смерті на м'якому полежить. Ось вона і стоїть, домовина, на верстаті в сараї.
Підхопили, взяли на плечі, вийшли надвір. А тут уже їх чекали Іванові сини: Грицько і Микита. Молодший, Микита, з ціпком, а Грицько — з автоматом.
— Залиш отут цяцьку! — аж розсердився Васильович.
— Дак поліцаї ж!..
— Діти! Ну, діти! — Але більше не став наполягати на своєму — не до того було.
— Давайте ми понесемо!
— Заждіть, ще дістанеться й вам,— відповів Васильович здушено: налетів саме вітер, шарпонув так, що й кінь не встояв би, пожбурив снігом в обличчя.— Ну, й мете ж!
— Ходімо, брате?
— Ходімо.
Ішли не вулицею — попід городами. Провалювалися по пояс у сніг, по груди провалювалися, і коли вибралися за село, аж хиталися од втоми.
— Перепочинем...— прохрипів Васильович. Та й опустив додолу труну, та й сів прямо у сніг. І одразу ж на мокре од поту обличчя, на шию оголену накинувся вітер: тут ще дужче мело, і крутило, і свистіло, й стогнало, і сипало зверху,— ще трохи нерухомі побудуть — і сліду од них не лишиться.
Васильович звівся і, намагаючись не думати про ті два кілометри, що лишились до глинища, знову взявся за труну:
— Беремо, брате?
— Беремо.
Труна по той бік смикнулася, піднялась догори. "Добре, що з ним брат Іван!" — ворухнулося тепло у грудях...
До глинища добилися геть знесилені. Сповзли донизу: тут не так мовби мело, вітер свистів угорі, понад високими стінами, лише сніг густо сипав і ніде не видно учительки... Ось тут мала бути... Ось тут... Бродили по глинищу, розгрібаючи сніг, аж поки Грицько наткнувся на тіло.
— Сюди!— Сюди!..— закричав щосили.
Дістали з-під снігу, сяк-так обмели, понесли до труни. Уже вчотирьох, підкладаючи долоні під спину, під руки, під голову, а вона ж була застигла, як крижина,— і мертва учителька, лише ліва рука весь час сповзала та звалювалась, мов до тіла недбало пришита. "Перебили!" — згадав про гестапо Васильович. Подумав іще про зашморг, що вп'явся намертво в шию, сам себе уже лаяв, що не взяв ножа, спитав навіть брата, коли поклали в труну:
— У тебе немає ножа?.. А у вас, хлопці?.. Немає?..— Хоч біжи по ніж, тільки ж куди побіжиш, тут дай Боже до кладовища донести! А петля уже наче йому на шию лягла, наче його здушила щосили,— його, а не вчительку, якій отак, із зашморгом, і до могили лягати...
Що ж., коли так.. Прости, Олексіївно...
Васильович дістає з кишені гвіздок по гвіздкові, прибиває.
— Ось тут, брате, прибий.
— Знаю... Приб'ю...
І до хлопців, коли вже забив домовину і підняв, удвоє важчу на плечі:
— Лопати ж візьміть!
Тепер вітер дув не в обличчя — у спини. Васильович весь час чув, як смикалася-штовхала у плечі труна: братові тепер діставалося більше. Часто мінялися з синами Івановими, відпочивали.
— Не заблудилися?.. Втрапимо? — питався щоразу Іван.
— Втрапимо,— відповідав Васильович. Хоч під кінець уже самому стало здаватися, що таки збилися з напрямку: кружлятимуть посеред степу, поки й розвидниться.
Аж ось земля наче запала донизу, Васильович ледве втримавсь на ногах: "Рів!" Рів, що довкола кладовища!.. І тільки вибрався з рову, як ввіткнувся у хрест, що виринув з білого мороку...
— Як же ви хоч яму довбали? — спитає Ганжа через дві ночі на третю.
— Яма готова була — чекала ще з осені,— відповість Васильович.— Мали ховати бабу Наталку, а дочка передумала: далеко од всієї рідні То їй нову викопали, а ця, бач, пригодилася... Сніг тільки й вигребли...