Біль і гнів

Сторінка 302 з 310

Дімаров Анатолій

Зіна Кіндратівна зітхнула й опустилася на коліна. Тепер настала черга Наталки Матвіївни.

— То, може, ви скажете, хто свиснув?.. А ви мовчіть! — гримнув на Козачка, що аж руки простягнув до своєї дружини молитовно: "Та скажи ж!.. Скажи!.."

Наталка Матвіївна теж не назвала нікого. Чи то й справді не знала, чи не могла.

— Що ж, доведеться подумати й вам...

Тепер уже обидві вчительки стояли на колінах. І не встиг Гайдук розтулити вуста, щоб запитати, чи й Козачок нічого не знає, як той вискочив з-за столу, ткнув у бік учнів рукою:

— Он він свиснув!.. Шульженко Петро!..

— Шульженко?.. Встати!..

Поміж учнями здійнявся рух. Діти заворушилися, обертаючись до білявого хлопця з обличчям, густо всіяним ластовинням,— воно в нього було, мабуть, аж руде, а зараз дуже зблідло і якось аж стягнулося...

— Вийди сюди!.. Ком, ком! — Бо в хлопця вже й ноги прилипали до підлоги. І коли Шульженко підійшов, Гайдук простягнув руку, міцно затиснув худе підборіддя: — Хто тебе навчив свистіти? Батьки?.. Вчителі? Відповідай! — Все дужче й дужче стискав підборіддя, впиваючись поглядом в застигле од страху обличчя.— Ти що, язик проковтнув?

— Я сам,— сказав нарешті Петро.

— Не бреши! Ти не міг сам до цього додуматись — тебе навчили дорослі!.. Ну, хто?.. Батько?.. Мати?..

— У нього немає батьків,— несміливо втрутився Козачок

— Ти що, сирота?

Хлопець скривився, в очах його вже стояли сльози.

— В кого він живе? — спитав Гайдук Козачка.

— В рідної тітки... Одарки Безрідної...

— Хто вона?

— Удова.

— Більшовичка? — Гайдук надіявся докопатися до чогось суттєвішого, аніж оцей посвист. Згадав записку, наклеєну йому на ворота.

— Та мовби ні,— вагаючись, відповів Козачок.— Вона мов би віруюча...

— Всі ви віруючі! — мовив глузливо Гайдук. Одпустив нарешті Петрове підборіддя: — Стій на місці — підеш зі мною! А ви,— це вже до вчительок,— можете звестися. Хай це вам буде наукою... Сідайте і ви! — махнув у бік учнів рукою. І коли ті звелися й посідали за парти, сказав Козачкові: — Можете продовжувати. А я поки що оцим більшовиченям займуся. Марш уперед!

І повів хлопця із школи. В управу. Ще не знав, як його покарає, але кара повинна бути такою, щоб іншим відбити охоту. І поки вів похнюпленого Петра од школи, спрацював сільський "телефон",— не встиг замкнути малого в холодній, як і Одарка прибігла.

— Ой Боже!.. Ой Боже!.. Та нащо ж ви, іроди, дитину схопили?! Та чи у вас уже й серця немає, що ви за дітей узялися?!

— Ша, тьотю, ша! — застеріг її Гоша.— Серенади потом!

— Хто там? — виглянув з кабінету Гайдук.

— Та от прибігла визволяти ребйоночка...

— Пропусти!

Сів за стіл, а Одарка закричала прямо з порога (була червона й розпалена, єдине око її аж горіло):

— Та чи ви уже й Бога забули, що дітей стали хапати?! Чи й совість свою погубили?! Та що він вам таке зробив, що ви за ґрати укинули?

Гайдук мовчки дивився на жінку, аж поки вона перестала кричати.

— Все? — запитав її різко. А коли Одарка сіпнулася щось сказати, ударив долонею по столу: — Мовчати! — І звівся: суворий, нещадний, у мундирі німецькому— Слухай, тітко, сюди... Слухай і запам'ятовуй, якщо хочеш іще пожити на світі... Разом із своїм щенюком, з більшовиченям... Твій племінничок влаштував демонстрацію проти німецької влади...

— Та що ви таке кажете, Господи! — аж у долоні сплеснула Одарка.— Та чого б це він мав те робити! Хто б це його так навчив!..

— Оце і нас цікавить: хто його навчив. Ми його випустимо, але після того, як він у всьому зізнається.

— Та в чому ж йому зізнаватися?

— А це вже ти йому, тітонько, підкажеш,— холодно всміхнувся Гайдук— Ми тобі таку можливість дамо.— І до Гоші: — Одвести в холодну!

— Та куди ж ви мене ведете?! — знову закричала Одарка.— Та чого ти мене хапаєш, щоб тобі й руки повсихали?! Пусти, сатано!.. Пусти, сила нечиста! — лунав її голос уже в коридорі. Аж поки й урвався внизу.

Гайдук же схилявся до думки, що Петра, можливо, ніхто й не намовив свистіти на уроці. Але щоб простити". Ні, жінко, погано ти знаєш німецькі порядки! Хай посидять до ранку, погріють голі дошки, щоб іншим не кортіло...

А згодом прибігла Одарчина дочка. Шістнадцятилітня Орися. Гайдук саме збирався на обід, коли прочинилися двері й просунулася Гошина голова:

— Гер начальник, тут іще одна пташечка!

— Яка іще пташка?

— Другий ребйонок,— вишкірився Гоша.— Впустити?

— Давай!

Гайдук одразу ж її упізнав: запала в око на будівництві маєтку. Та й важко було не звернути на неї увагу: недаремно ж у селі казали, що росте Орися ще красивішою од матері, коли та була молодою.

— Чого тобі? — спитав Орисю Гайдук

Орися ворухнула вустами: хотіла, мабуть, щось сказати, та все не наважувалася. Переступила з ноги на ногу, і юні груденята її здригнулись беззахисно.

— Вона по мамашу прибігла,— пояснив Гоша, що стояв за дівчиною.

— По матір прибігла?

Орися мовчки кивнула; на її очах з'явилися сльози, підборіддя тремтіло.

— Не треба плакати! — сказав їй Гайдук, а Гоша додав:

— У нас, дєтка, не плачуть — у нас, дєтка, кричать! Гайдук невдоволено глянув на поліцая. Скомандував:

— Одвести в холодну... А мамашу сюди!

— Ну от,— сказав Одарці Гайдук,— даю тобі останню можливість врятувати собі й своїм дітям життя. До вечора. До десятої.— І постукав пальцем по циферблату годинника.— Зізнаєтесь — випущу. А не зізнаєтесь — ночувати будете нарізно.

Л щоб твоя дочка не боялася, з нею спатимуть мої поліцаї... По черзі чи разом,— то вже як домовляться.

Одарка як стояла, так і закам'яніла. А коли Гоша взяв її за руку, вона рвонулась щосили, упала перед Гайдуком па коліна, обхопила його НОГИ:

— Ой паночку ой що ж ви надумались!..

— Все!.. Поговоримо увечері!..— звільнявся од жінки Гайдук. Підскочив і Гоша, а Одарка виривалась-кричала:

— Ой, не губіть же дитини — я все вам робитиму!.. Гайдук увечері їх одпустив, хоч Одарка так і не пригадала

нічого. Не пригадала чи не схотіла?.. Навряд. Щоб урятувати дочку, Одарка зізналася б у всьому,— Гайдук у цьому був переконаний. Знав, па що йдуть матері заради дітей.

Одарка замалим руки йому не цілувала— так дякувала. Казала, що вік Бога за нього молитиме.

— Та я ж на вас день і ніч робитиму!