— Здрастуй! — буркнув, наче рублем кинув, Хоменко: він явно входив у роль поліцая. Та не просто поліцая, а якоїсь важної цяці.
— Здрастуйте.— Дядько стояв коло воріт, глибоко посаджені очі його вже встигли обмацати всіх.
— Де тут у вас поліція?
— Та де ж, як не в школі! Отак прямо і їдьте! — Дядько махнув уподовж вулиці рукою, він явно хотів швидше їх спекатись.
— А корова в тебе є?
— Та щось там стоїть...
— Доїться? — допитувався старого Хоменко.
— Та щось ніби капає...
— То винеси молока! Та ворушися швидше, бо в нас часу немає!
Дядько неохоче пішов у бік погреба.
— Бач, капає! — проводжав його очима Хоменко.— А в погріб глечики зносить! — Наче він побував уже в погребі й побачив ті глечики.
Коли дядько вернувся — виніс півглечика молока, та ще й, мабуть, зібраного, Хоменко дістав кухоль, налив, став непоквапом пити. Він наче демонстрував оту свою непоквапність: самовпевненість людини з пов'язкою, та ще й озброєної, яка відчувала себе володарем над життям і смертю всіх оцих дядьків та тіток, які, напевно ж, з усіх вікон зирять на них,— так, і тільки так мав вести себе поліцай, і навіть Неля відчула, як у ній ворухнулося щось аж вороже до Хоменка, а що вже тоді казати про дядька, який бачив лише кургузий німецький мундир, з німецького ж таки, мабуть, плеча, й нарукавну пов'язку. Напившись, Хоменко витер вуса, задоволено крекнув:
— Смачне молочко!
Дядько не сказав: "Пийте на здоров'я!" — як годилося б відповісти, він похмуро дивився в землю, а той, наливаючи в кухоль молока, обернувся до лікаря й Нелі:
— Ану спробуйте! Холодне!
Неля поспіхом відмовилася: відчувала, що не зможе не те що пити — ковтнути. Не схотів і Микола Петрович. Корній же вицмулив залюбки, ще й решту з глечика злив.
— Поїхали,— сказав, оддавши порожнього глека, Хоменко: не подякував навіть. Це теж мало переконати хазяїна, що перед ним таки поліцаї.
Вони їхали селом, непоквапом їхали ("Не жени, не жени,— стримував Хоменко Корнія,— забув, що везеш пораненого?"), і Неля раптом відчула, що вона більше вже не боїться: вона немовби глянула під час щойної сцени на них усіх збоку, глянула очима отого похмурого дядька й переконалася, що Хоменко й Корній таки й справді на поліцаїв схожі, тож і боятися нічого.
Тому вона досить спокійно подивилася на поліцая, який невдовзі їм і стрівся— ішов назустріч, закинувши недбало гвинтівку за плече,— дулом донизу. Ще й лузав насіння, спльовуючи поперед себе лушпиння. Вона тільки послала руку під сіно, намацуючи автомат, і холодне залізо заспокійливо торкнулося її долоні.
— Зупини! — скомандував Хоменко.— А йди-но сюди! Поліцай, сховавши насіння, підійшов до підводи.
— Як ото ти носиш гвинтівку? — по-начальницькому строго запитав Хоменко.— Ногу собі хочеш прострелити?
— Дак вона ж незаряджена! — весело відповів поліцай.
— Все одно так носить не положено! — ще строгіше Хоменко.— Забув, що ружжо раз у рік і незаряджене стріляє? — Поліцай поспіхом перевісив рушницю, тепер уже дулом догори. Хоменко ж безнадійно зітхнув: — Учити вас!.. Ну, ладно, де ваш начальник? У школі?
— Ні, вони іще вдома. Я оце по них іду.
— А чого? Він що, сам дорфги не знає?
— Та з району дзвонили... І
— Ну, якщо із району...— Xoмqнкo задумався, наче вагаючись, що далі робити, потім сказав: — Жаль, часу немає, а то я разом із тобою заїхав би... Веземо ось пораненого.
— А де це його? — Поліцай аж навшпиньки звівся, щоб роздивитися краще пораненого.
— На конезавода. Партизани напали — ледве одбилися. Поліцай іще хотів щось спитати, але Хоменко нетерпляче
махнув рукою:
— Ну, нам пора. Кланяйся своєму начальникові. Буду вертатись — заїду.
Підвода знов покотила, а поліцай все ще стояв, поглядом їх проводжаючи. Та ось рука його пірнула до кишені, дістала насіння, він знову рушив отим перевальцем, що ним ходять сільські парубки до дівчат на посиденьки. "Довго ж у тому районі чекатимуть дзвінка!" — весело подумала Неля, й глянула на Хоменка, й аж здригнулася: досі спокійне та самовдоволене обличчя Хоменкове заворушилось тривожно, а погляд став насторожено-гострий. І, глянувши в тому напрямі, куди дивився Хоменко, Неля побачила високий будинок під бляхою, великі вікна й гурт поліцаїв у дворі, коло ґанку. Холодок так і поповз поза спиною, вона судомно затиснула автомат, готова щомиті висмикнути й стріляти, тим більше що й Хоменко взяв автомат, поклав на коліна. Неля ще раз глянула на нього запитливо й трохи розгублено, але обличчя Хоменкове знову було застигло-нудьгуюче, якесь мов аж сонне.
— Хлопці, а йдіть-но сюди! — гукнув він до поліцаїв, і коли ті підійшли — оточили підводу, спитав: — Як нам до Крутоярів добратися: сюдою чи тудою?
— А ви хто такі будете? — поцікавився один з поліцаїв.
— А тобі що, повилазило? — запитав сердито Хоменко.— Сам не бачиш?
— Та бачу,— зніяковів той.
— А бачиш, то чого допитуєшся? Начальника свого спитаєш. То куди, хлопці, на Крутояри?
Поліцаї, перебиваючи один одного, стали показувати.
— Ага, знацця, праворуч. То бувайте здорові! — І до Пекельного, що сидів з таким видом, наче йому було все байдужісінько: — Паняй, чого задрімав!
— Ну, я бачу, з вами не знудьгуєшся! — сказав Микола Петрович, коли вони вибралися з села.
Хоменко лише плечима стенув. А що ж тут такого! — говорив увесь його вид, навмисне простецьке обличчя. Лише очі його й зраджували: глибоко-глибоко, десь аж при самому денці, стрибали бісенята лукаві.
Лишивши поза;гу село, зупинилися. Треба нагодувати коней та й самим поїсти, бо сьогодні навряд чи доберуться до хутора. Та й хто його зна, що їх чекає попереду.
— А коли як слід поїсти, то й помирать веселіше! — сказав Хоменко супутникам.
— Кудись подалі зашиємося? — спитав його лікар.
— Навіщо? — здивувався Хоменко.— Кого нам боятися? Партизанів катма, а свій брат поліцай нас не зачепить.
Та й вибрав зеленесенький виярок біля самої дороги, де перед війною був стан польовий, не інакше: стояла напівзруй-нована кошара, ребрами оголеними світячи, ще й невеликий ставочок поблискував, обсаджений молоденькими вербами.
— Овець тримали,— сказав Хоменко, злазячи з воза. Довкола і справді все було всіяно овечими буруб'яшками,