Кілька днів відчував себе найнещаснішою у світі людиною. Од життя вже чекати нічого, лишилося тільки померти. Та перед цим помститися Юльчиному хлопцеві, який так підступно на нього напав. Не сам, не в чеснім бою, а вовчою зграєю.
Андрій кілька разів приходив у Хоролівку і таки діждався своєї хвилини: застукав їх обох біля річки в неділю. "Он вони! — сказав йому товариш по школі, Мишко, який напросився бути його секундантом.— Бий, поки не обернувся, у спину!" Але Андрій не став бити в спину: прагнув чесного бою. Наздогнав, смикнув за руку і, коли той обернувся, врізав правою у вухо...
Хлопець виявився не з лякливих, і вони зчепилися на смерть. Андрій відразу ж відчув, що його суперник сильніший і спритніший, але це ще більше розпалило його: він знав, що поб'є, що подужає, тож з такою люттю молотив кулаком, що той врешті-решт став поступатися.
♦Перестаньте!.. Перестаньте!.." — кричала плачучи Юля, і коли її хлопець упав і Андрій, весь закривавлений, глянув на неї, вона закричала йому прямо в обличчя: "Ненавиджу тебе!.. Ненавиджу!.."
— Пам'ятаєш? — допитувалася Неля таємниче і тихо, як питають про щось дуже інтимне.
— Ну, пам'ятаю,— відповів неохоче Андрій.
— Які ж ми були тоді дурні... й щасливі, — Неля засміялася ніяково, Андрій же одразу подумав про те, що Неля — заміжня і згадує зараз свого чоловіка. І, обпалений ревнощами, вже майже її ненавидячи, відкинув грубо її руку.
— Андрійку, ти що? — вражено запитала вона.
— Нічого.
Андрій звівся, не дивлячись на Нелю, пішов геть. "Отакі вони всі!" — ворушилося похмуро в ньому, бо і Юлька, і Неля злилися в одну істоту — зрадливу й підступну, і йому, як і того разу, знову не хотілося й жити. "Нічого, почнеться ось бій..." І бачив себе, прошитого кулями, і Нелю, збожеволілу од каяття. І коли угледів дядька й Ганжу, що вертались од пагорба, кинувся їм навперейми:
— Візьміть мене! Ну візьміть!
— Не можу, плем'яшо,— відповів йому дядько.— Та ти не журися — вистачить і вам! Ми ж тільки ворота одчинимо. А викурювати будемо разом.— А про себе подумав: "Ну як їх убережеш?!" Згадав сестрине прохання прощальне.
Трохи згодом і вирушили.
— Ви ж до воріт ближче підтягуйтесь,— сказав Світличний Ганжі.— Щоб не довелося потім гукати.
— Не турбуйся, гукати не доведеться. А ви обережніше там. Та німців не побудіть.
— Ми тихенько,— запевнив Світличний.— Ну, хлопці, пішли. І поки вони видиралися на пагорб, Ганжа дивився їм услід.
Потім повернувся до партизанів, що стояли напружені, сказав розібратися невеличкими групами, щоб отак і зосередитися біля воріт.
— Та не дорогою — полем ідіть! — завернув найгарячіших з дороги.— І пригинайтесь понижче — спин не жалійте.— Бо хоч і стемніло, та не настільки, щоб зовсім не видно було: місяць світив уже на всю. силу, пробиваючи хмари, і хто дасть гарантію, що поліцаям, які охороняють ворота, не збреде в голову виглянути в поле. Але навіть оглядаючись, непокоячись, щоб ніхто не одстав, Ганжа продовжував думати про Світличного.
А той саме штурмував безуспішно цегляний мур, що зблизька був мов іще вищий. Спробував зопалу видертись, чіпляючись за ледь помітні заглибини, та й зірвався одразу ж. Лаючись, лупонув кулаком по товстелезній стіні:
— Мурували, падлюки! —
— Ану дайте я,— сказав Вітька-моряк.
Оддав автомат Сорокіну, розігнався, стрибнув Та й шугонув донизу.
— Так не вийде,— сказав нарешті Світличний.— Хто із нас найлегший? Сорокін? Бери, Сорокін, ножиці, а ми тебе підсадимо.— Підступив до паркану, нагнувся, впираючись руками в коліна, скомандував Вітьці: — Лізь! — І коли той став своєму командирові на плечі й теж уперся лобом у паркан, по них уже подерся Сорокін. Вчепився вже там, угорі, однією рукою за гострого списа, а другою ледве витяг з-за пазухи ножиці: коваль заліза не пожалів, ножиці важили півпуда, не менше.
— Ти скоро? — шипів Вітька знизу: тверда, як залізо, п'ята обдирала шию.— Та не топчися, заразо! — Бо Сорокін, перерізавши дріт, в'язав уже мотуз до шпичака. Світличний же унизу тільки кректав.
— Лізьте! — скомандував нарешті Сорокін.— Та автомати спершу подайте.
Він уже сидів зверху, затиснений між двома шпичаками.
Чіпляючись за мотуз, видерся Вітька, потім — Світличний. Прямо під ними тьмянів плескатий дах нужника. Попереду чорно височіли будинки. Ворота ж по той бік, за будинками. Світличний, прислухавшись, чи не несе яку нечисту силу до вітру, перший став намацувати ногою дах нужника— не вистачало ще провалитися! Спустився донизу, допоміг злізти хлопцям.
Постояли прислухаючись Нікого? Мовби нікого.
Довкола порожньо й тихо. Так тихо, що кожен із них чув, як дихає товариш. Будинки були розвернуті глухими стінами в бік нужника, і Світличний подумав, що їм пощастило: ніхто не визирне, не побачить. А по праву руку, з парканом зливаючись, виступала вже одноповерхова споруда. "Стайня!" — пригадав Світличний малюнок Ганжі. За нею, за стайнею, і мають бути ворота. І два біля воріт поліцаї. Яких от-от мають змінити. Світличний одсмикнув обшлаг рукава, підніс до очей годинник: одинадцять сорок. Ще двадцять хвилин. Повинні встигнути.
— За мною!
Спершу йшли під парканом, потім уже — попід стайнею. За стінами чутно було приглушений шурхіт, час від часу металево щось брязкало, а коли проходили попід вузьким, під самісіньким дахом, вікном, фиркнуло так, що в Світличного аж тьохнуло серце. Зупинився, задер угору голову, потім знову пішов, пригинаючись, націлений весь уперед, і котяча хода його була така нечутна, мов не по цеглі ступав, а плив у повітрі. Ось він завмер, ще й руку назад наставив, попереджаючи хлопців, і вони теж застигли, і тоді до них долинув глухий, мов з-під землі, голос: хтось там, попереду, біля воріт, бубонів монотонно. "Поліцаї!" — подумали хлопці. А Світличний уже діставав із піхов гостру, як бритва, фінку. Дістав, закинув за плечі непотрібний поки що автомат, оглянувся на хлопців. І коли б оце був день, а не ніч, вони побачили б, як із-під вусів весело й хижо зблиснули зуби.
Вітька теж уже тримав фінку в руці — лезом до себе. Вся його постать, невисока і зграбна, аж підібралася, націлена на стрибок, несхибний удар. А йому через голову дивився Сорокін: цей замість ножа тримав ломик. Теж зброя нівроку, коли нею користуватись як слід.