— Зачепилівка! — хтось запобігливо.
— "..поліцаї села Зачепилівка, усвідомивши всю мерзотність служби на німецько-фашистських загарбників..." Не квапся, пиши краще, а то німці ще й не втнуть... "...німецько-фашистських загарбників, які рано чи пізно, а знайдуть могилу на нашій землі, вирішили всі як один... стати на шлях активної допомоги партизанам". Тому ми уклінно просимо вас, товаришу командире, прислати в наше село партизанів, аби ми змогли передати їм зброю. А саме: кулеметів ручних..." Скільки у вас кулеметів?
— Три.
— Молодці, спасибі, що приберегли!.. "Три ручні кулемети з дисками..." Автоматів? Усього два?.. Що ж ви, хлопці, так погано старалися?.. Пиши, скільки й гвинтівок.
— Хай пише, скільки-патронів! — Вітька од порога.
— Зачекай, не лізь поперед батька у пекло! Бач, чоловік аж спотів.— Лоб начальника поліції й справді був геть мокрий.— Ми ще до гранат не добралися, а ти — про патрони...
Були й гранати: два ящики. І набої: в коробках та насипом. Автоматних же: дві повні коробки.
— А більше немає? — допитувався жадібно Вітька.
— Є ще у них удома,— пригадав один з поліцаїв. Та й показав на начальника поліції, що кляк за столом.
— Що ж ти мовчиш? — Світличний до того докірливо.— Ми до тебе з душею одкритою, а ти хитрувати... Негоже, негоже... Ну, гаразд, пиши далі: "Хай ця наша зброя послужить вам у винищенні фашистської погані..." Написав?.. А тепер з нового рядка: "Смерть фашистським окупантам!" Т знак оклику... Та більший став, що ти поставив, як чвиркнув!.. А тепер підпишися! Ось тут. Молодець! І ви всі підписуйтесь, панове поліцаї... По черзі, по черзі, місця всім вистачить. А ти їм ручку віддай: бач, писати як розохотився! — Бо начальник поліції ніяк не міг розстатися з ручкою: прикипіла до пальців, чи що?
Коли поліцаї всі до одного підписалися (той чиркав, мов ждав, що йому от-от вріжуть по шиї,— підмахнув та й од столу подалі, а той виводив, аж язиком помагав), коли поліцаї поставили підписи. Світличний взяв отого листа примусового, похукав, щоб висохло чорнило, непоспіхом склав, заховав до кишені. Поліцаї стежили за його рухами так, наче не папір — їхню долю запакував до кишені Світличний.
— Тепер моліть, хлопці, Бога, щоб я не надумався оцю вашу заяву передати німцям... Догадуєтесь, що тоді буде?
Догадувалися. Похнюпили голови, вид — як у вішальників.
Світличний же тим часом поцікавився, чи не знайдеться підвода. Щоб повантажити зброю. Та й дещо з харчів. Висловив надію, що пани поліцаї і в цьому партизанам поможуть. Борошенця мішечок, кабанчиків пару...
— Хай сала дають! — нагадав од порога Пекельний: щойно появився у дверях,— одпустив, мабуть, Степан.
— Еге ж, і сальця не забудьте — хто чим багатий. От ви пригадайте, подумайте, що в кого є, то як повантажимо зброю, одразу ж і рушимо по ваших дворах.
Думали. Тужились — думали. Аж гусло повітря — пригадували.
Потім, поки Вітька з одним із поліцаїв ходив за підводою (парокінною, виїзд самого пана начальника), поки вони вернулися, чекали в тій же кімнаті. Вся зброя уже лежала в сінях, на порозі тепер уже замість Вітьки стояв Пекельний — пильнував, щоб ніхто не надумався ви/жочити. Та поліцаї про це, здається, і подумати боялися...
— Жаль, що всіх одігустили,— скаже потім Вітька-моряк про поліцаїв.— Я отого начальника їхнього першого пришив би!
— Нічого, нікуди він од нас не втече,— втішив його Ганжа. Та й пригадав, як запопадливо допомагали поліцаї вантажити зброю. А потім виносили з власних дворів: той мі іюк борошна, той хліб, щойно спечений, той волік підсв шка з сажа. Одкуповувалися за власне життя чи й справді совість проснулася? Ганжі хотілося вірити, що совість. Хай не в усіх, хай більшість із страху старалася, але ж були серед них і такі, що тепер ріж їх — не підуть у поліцію.
Хоча б отой, Петро. Як він просився, уже коло власного
ДВОру:
— Візьміть мене із собою!.. Візьміть!..
І потім його вигук,— позаду, із темряви:
— Я все одно прийду до вас.
"А прийде!" — аж усміхнувся Ганжа. Подумав, що коли з'явиться з гвинтівкою чи з автоматом проситися в загін, у нього навряд чи й вистачить сил удруге відмовити. "А начальника їхнього таки слід було б розстріляти. То — гнида!.."
Наздогнав Світличного, який ішов попереду (дощ немов пересіявся), спитав:
— На хутір завернемо? — І щоб Світличний не відмовив зопалу, бо тоді вже як упреться — з місця не зрушиш, показав на підводу: — Треба ж із оцим добром розібратися. Та й подумати, що далі робити.
— Мало думали?
— Може, що й мало. Світличний якийсь час ішов мовчки.
— Скільки до хутора?
— Кілометрів сім.
— А якщо там німці?.. Чи поліцаї?..
— Перевіримо... Хоч навряд чи там будуть: біс його й зна де од шляху
— Панасович давно там був?
— Ще перед війною,— признався Ганжа.
— Отож-то й воно! Може, од хутора вже й сліду не лишилося, а ми попремося чортзна-куди!
— Ну, тобі видніше! Вирішуй як знаєш. Світличний, ще трохи пройшовши, спитав:
— Він хоч про дорогу, сторож твій, як слід розповів? Ганжа усміхнувся на "твого сторожа", відповів:
— Дорога скоро і буде... Як дійдемо до груші, то одразу ж і треба брати праворуч.
— Де ще та груша! — буркнув Світличний, однак Ганжа
зрозумів: погодився. Тепер т|зеба лише подбати, щоб не
напоротися на поліцаїв чи німців. Якщо їх і справді занесла
лиха година на хутір. і
Поліцаїв на хуторі не було. Ні поліцаїв, ні німців — були тільки Галя, Тетяна, Івась та Ашот, який лише вчора повернувся до хутора. Прибився серед ночі, і жінки, на смерть налякані, довго не відчиняли: здавалося спросоння, що то достукується зарізаний Іван. А коли Ашот догадався нарешті озватися, і вони його упізнали, і до хати впустили, і засвітили бликун, то так обоє і охнули: весь одяг Ашотів був забризканий кров'ю, кров оту не змив навіть дощ.
— Зарезал,— сказав коротко Ашот.
— Кого?! — аж простогнала Тетяна.
— Кого, кого! — Ашот зірвався з лави, збуджено забігав по кімнаті.— Він нас буде резать, да?! Убивать, да?! — Кричав на жінок так, що вони аж одступили од нього.
Не схотів навіть поїсти. Підхопив кулемет, подерся на горище, хоч Галя й постелила в кімнаті на лаві. Одштовхнув її рукою: